"Мама" за тисячу доларів на місяць

В Ізраїлі знають, що мир це дуже дороге задоволення і що ворог ніколи не спить.

Сім годин польоту - і ось у вікно літака уже бачу казковий світ пальм, білих готелів, пляжів і яхт, що під різнобарвними вітрилами пливуть затокою. Вода в ньому неправдоподібно бірюзова.

Це Ейлат, місто, що лежить най далі на півдні Ізраїлю, у самому сердці пустелі. Тут лише гори та морська затока рятують усе живе від пекельного подиху пісків.

Я вилітала з лютневого, ще морозного Києва, а зійшла з трапа у 22-градусну спеку — звісно, за нашими мірками. Приємний вітерець доніс аромат квітів. Яке диво — червоні акації!

Та я приїхала не на курорт. Мене чекала робота у родині колишніх земляків-репатріантів Елли та Олександра Леві, які п'ять місяців тому стали батьками близнят. Слівце за мене замовила моя колишня однокласниця Неля, яка в Ейлаті завідує кадровим агентством.

ЗА КОНТРАКТОМ — "ПРИБИРАЛЬНИЦЯ"

Попит на нянь тут великий, адже оплачувана декретна відпустка в Ізраїлі триває лише півроку. Жінка, якщо не хоче втратити роботу, мусить або віддати немовля в ясла (а це недешево), або винайняти когось, хто б пильнував дитину. Це ще дорожче, тим більше, коли діток двоє.

Тому Леві, добре все порахувавши, вирішили "виписати" няню з України. У моєму контракті значилося "прибиральниця", тому номінально ставка у мене була вдвічі нижчою, ніж в ізраїльських нянь, байдуже, що насправді вона дорівнювала дев'ятьом моїм українським зарплатам. Угода була вигідна усім.

Я сама виростила двійнят, та й маю дві освіти — середню медичну та вищу педагогічну, крім того, у мене диплом дефектолога. Це було основним плюсом на мою користь, бо близнята Леві народилися із синдромом Дауна. Такі дітки потребують особливої уваги.

Річний контракт (із можливістю продовження на три роки) , проживання і харчування коштом працедавців, відсутність мовного бар'єру (притім не лише з господарями, адже в Ізраїлі чверть населення — репатріанти з країн колишнього СРСР). Така перспектива роботи за кордоном здавалася мені виходом у скрутній життєвій ситуації. Мій чоловік пішов із родини до молоденької, я з 18-річними доньками-студентками, мінімальними аліментами і мізерною зарплатою опинилася на шиї батьків-пенсіонерів. Сім'я після тривалих дискусій підтримала моє рішеня. Дівчата тішилися, що я житиму в курортному місті. Мама висловила сподівання, що в Ізраїлі нарешті знайду собі достойного чоловіка. Лише батько страшенно переживав із приводу терористів.

Леві виділили мені окрему кімнату поряд зі спальнею малюків на першому поверсі особняка. Тут більшість людей навіть із середніми статками мешкає в малоповерхівках, бо клімат спекотний. Мене вразили сенсорне освітлення у кожній кімнаті й такі ж крани у ванній та на кухні. Це — не розкіш, як я вже невдовзі зрозуміла. До цього примушує необхідність економити на електриці, воді й не лише — "комуналка" з'їдає більшу частину доходу тутешніх сімей.

Крім мене, у будинок регулярно приходила прибиральниця (вона ж кухар) Ада. Завдяки цій жінці, також репатріантці, я швидко освоїлася на новому місці, адже господарям вводити мене в курс справ було ніколи — через два тижні після мого приїзду Елла вийшла на роботу. Як і чоловік, жінка працювала допізна в комп'ютерній фірмі.

ВИХІДНИЙ — РАЗ НА МІСЯЦЬ

Як виглядав мій робочий день? По суті, я працювала мамою дітей. Вставала до них уночі і крутилася довкола них допізна. Завдання полягало не лише в тому, щоб нагодувати братиків, помити їх, вчасно змінити їм памерси чи вивезти до моря — на сонячні ванни. П'ять днів на тиждень ми їздили у спеціальний медичний центр — в Ізраїлі діють прекрасні реабілітаційні програми для дітей із синдромом Дауна, де з малюками працюють фізіотерапевти, масажисти, логопеди, спортивні тренери та інші фахівці. Завдяки цьому вже у 12 місяців малюки, яких в Україні вважають приреченими, майже досягають рівня своїх ровесників.

П'ять днів на тиждень Леві працюювали допізна. Але у п'ятницю Елла та Олександр завжди приходили з роботи по обіді. Увечері цього дня починається шабат — час, коли родина збирається за столом. Тоді я могла трохи відпочити. Як правило, і в суботу Леві трохи допомагали мені з дітьми. Але в неділю вони знову працювали. Тож вихідний день у мене був лише раз на місяць у дні, коли Елла брала відгул, та на офіційні державні свята — вісім разів на рік.

Не описати, як втомлювалася. Особливо влітку, коли температура надворі сягала плюс 40 — 50 градусів. З липня по вересень у цих краях із неба не падає ані краплини, і якби не постійний вітерець і не кондиціонери, можна було б всохнути навічно. Звісно ж, я не виправдала сподівань моєї мами — на знайомства з чоловіками в мене не було навіть найменшого шансу. У морі я скупалася десь разів три. Хто доглядав близнят, знає — при цій роботі навіть до вбиральні (пробачте) забігти ніколи. Але тішуся, що завдяки мені родина в Україні не бідувала, доньки здобули освіту.

А ПОМАРАНЧІ ЗАДАРМА

Доволі швидко я зрозуміла, що життя в Ізраїлі дуже дороге. Економити слід на всьому. Продукти й одяг коштують тут, якщо орієнтуватися на українські ціни, захмарно. Наприклад, упакування йогурту чи футболка коштують приблизно однаково — 20 шекелів (5 дол.), послуги стільникового — 200 шекелів на місяць, транспорт (наприклад, проїзд в автобусі—майже 8 шекелів). І, зважаючи на те, що свою піврічну зарплату мусила віддати у рахунок боргу фірмі, що мене працевлаштувала й оплатила мій переліт, я дякувала Богові, що маю гарантований дах над головою та обід.

Єдине, що тут можна придбати буквально за копійки, — це свіжі овочі та фрукти. Особливо вони дешеві у п'ятницю після 16.00, напередодні шабата. А усе, що не розбирають останні покупці, торговці складають у спеціальні чистенькі контейнери за межами ринку. Це — стопроцентна "халява".

Колись я побачила, як 80-річна пані Міра, сусідка моїх господарів, колишня прокурорша з Одеси, тягне з ринку величезну "кравчучку" з безплатними апельсинами. Я кинулася їй допомагати, а старенька замахала на мене ручками, прикрашеними золотом: "Господь із вами, своя ноша не тягне!" Обличчя жінки сяяло щастям: її правнуки упродовж кількох днів матимуть помаранчевий фреш, і то задарма!

Повірте, це — не патологічна економність. Пенсії у репатріантів мізерні. Ще складніше молодим людям із родин переселенців. Далеко не всім, як-от Еллі та її чоловіку, вдалося інтегруватися в місцеве суспільство, досконало вивчити іврит, здобути освіту, піднятися кар'єрними щаблями. Елла розповіла мені, що коли батьки привезли її до Ізраїлю і віддали в єврейську школу, вона нічого зі сказаного у класі не розуміла. Навіть більше, 12-річна дівчинка (у Чернівцях вона була відмінницею, її портрет висів на дошці пошани школи) мусила сісти за парту із семирічками.

ЛЕКЦІЯ В ОБМІН НА МИТТЯ УНІТАЗІВ

Родина Елли не могла дозволити собі репетиторів для доньки. Тоді дівчинка-підліток стала прибирати в будинках педагогів, заробляла собі на приватні уроки. Деякі з них відбу валися бартером—лекція в обмін на миття вікон чи унітазів. І це, як тепер згадує Елла, була справжня шокова терапія—через рік вона вже знала іврит як рідну мову.

Коли Елла та Олександр одружилися, їм було 28. Оскільки власне житло в Ізраїлі — невимовна розкіш, та й винаймати окрему квартиру — доволі дороге задоволення (переважно тому, що "малометражок" тут не будують), то, вирішивши остаточно відокремитися від батьків і переїхати з півночі країни на спокійніший південь, молоді винаймали 2-кімнатне помешкання ще з однією подружньою парою.

Через рік, ціною максимальної економії, Леві орендували окрему кімнату-студію. І лише два роки тому, коли обидвоє вже посіли досить вагомі посади на фірмі, змогли придбати свій чотирикімнатний дім. Та не у всьому Еллі та Олександру пощастило. Жінка довго не могла виносити дитину — тричі мала викидні, а потім узагалі не вагітніла. Зважилася на запліднення в пробірці. Чотири місяці майже не вставала з лікарняного ліжка. А на п'ятому їй повідомили, що, за результатом аналізів, діти матимуть хромосомну патологію. Жінка відмовилася від переривання вагітності. Вона вірила, що Бог подарує їй останній шанс на щас-лизе материнство...

Утім вона і справді щаслива. Завдяки дуже якісній сучасній медицині маленькі Даніель та Урі добре розвиваються. Ну, трохи загальмована мова, але завдяки нашим щоденним тренуванням м'язів язика і заняттям із логопедом ми виправили артикуляцію, у два з половиною малята вже спілкувалися на івриті, російською і навіть трохи українською. Утри вони пішли у звичайний садок. "Даунят" тут не відокремлюють від звичайних діток, і, завдяки своїй унікальній зоровій пам'яті, вони добре копіюють рухи, жести, манери інших, компенсуючи брак уваги чи вроджені вади.

Коли Леві із синами проводжали мене в Ейлатському аеропорту, моє серце розривалося від передчуття розлуки з хлопчиками, котрих полюбила так, як своїх. Вони горнулися до мене, не хотіли йти з рук. Усі ми ледь стримували сльози. Елла вмовляла мене повернутися ще хоча б на рік, але я нічого не обіцяла — батьки розхворілися, у країні заворушення, діти мітингують на Майдані...

... Недавно ми спілкувалися з Леві скайпом. Олександр і Елла дуже переживають за Україну. Вони не можуть збагнути, чому ми не можемо дати ради із сепаратистами, їх подив зрозумілий: Ізраїль, що оточений 5 ісламськими країнами (деякі з них не сприймають сам факт існування цієї держави), із 1948 року, часу заснування, пережив 13 війн — і вистояв.

На мою думку, усе це завдяки тому, що в ізраїльтян дуже сильна і патріотична армія. У ній строкову службу проходять усі фізично здорові хлопці та дівчата (якщо незаміжні), крім арабів. В армії гарне харчування, пристойна зарплата, регулярні (кожні чотири місяці) тижневі відпустки для вояків. Крім того, усі чоловіки, допоки їм не виповниться 45, вважаються резервістами. Щороку програміст Олександр, хоч уже відслужив в армії, вбирає військову форму і на цілий місяць вирушає на перепідготовку.

Тут знають, що мир — це велика розкіш і що ворог ніколи не спить. Навіть у найспокійнішому місті країни — курортному Ейлаті — люди живуть із підсвідомим очікуванням теракту. Одного разу я забула на зупинці пакет з "акційними" фруктами, за п'ять хвилин повернулася, а там — уже маса озброєних поліцейських, службові собаки, сапери... Я не на наважилася сказати, що торба— моя. "І правильно зробила! — прокоментувала це Елла. — Довелося б платити штраф, 400 шекелів".

А основне — в ізраїльтян дуже сильна національна ідея. Недарма синонімом слова репатріація (повернення на батьківщину) у них є "алія" (сходження, підйом). Рідко кажуть "Ізраїль", частіше "Дім". Ось би кожному з українців так сприймати свій край! Я повернулася до рідних Чернівців після трирічної розлуки і зрозуміла — це вже інша країна. Розбурхана, налякана, розгублена. Але я -молюся за те, щоб усі ми змогли піднятися з колін, щоб моїм дітям ніколи не довелося шукати кращої долі по закордонах...

Тетяна, 49 років

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"