Коханий, це війна?

Коханий, це війна? - Життєві історії

"Де татко? Я хочу до татка! — ридав Арсенчик, обхопивши мене руками за шию. — Чому нас до нього не пускають?"

Уночі я прокидаюся від кожного різкого звуку. Стріляють? Втискаюся щосили в подушку, коли низько-низько над будинками пролітає літак, коли гуркотить вулицею важка військова техніка. Притискаю до сабе сина і хапаюся за мобілку. Як там облозі коханий?

І щоразу серце терпне від жаху, коли він не відповідає. Може, окупанти уже почали стріляти? Андрійку, може, наш синочок — уже сирота?

Гнів, безсилля, біль — душать. Не дають заснути. І я встаю з ліжка, йду на кухню — буду варити їсти. У великій каструлі. Потім брат із друзями віднесе продукти моєму чоловікові та іншим нашим солдатам і офіцерам, що вже кілька тижнів не можуть і кроку ступити за ворота своєї частини. На нашу землю прийшли окупанти. З автоматами і гранатометами, на танках і БТРах.

Їхали повз наш будинок великою колоною, з гуркотом і смородом, сиділи на машинах, тримаючи зброю напереваги. Син запитав: "Мамо, це війна?" А потім його татко не повернувся додому. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра.

Ми ходили зі сином під військову частину. Здоровань у зеленій формі мовчки відтісняв нас від КПП. "Убирайся, чурка узкоглазая!" — кричали бабці, що скупчилися поруч. Ті бабці, яким я щодня у магазині продаю хліб. Нарешті дочекалися приводу випустити свою ненависть до нас, свої приховані страхи.

"Де татко? Я хочу до татка! — ридав Арсенчик, обхопивши мене руками за шию. — Чому нас до нього не пускають? Чому він не виходить до нас? Чому ті люди такі злі?"

І ХТО ТУТ ФАШИСТИ?

Щастя, що ми з чоловіком можемо спілкуватися по мобільному. Поки що — бо, кажуть, іншим військовим частинам уже відрізали струм. Ніде зарядити телефони. І доводиться тим, хто в облозі, і тим, хто ще наразі "під захистом" окупантів, тільки молитися небесам — нехай рідні виживуть. Нехай зайди — підуть. Щодня по кілька разів мені дзвонить свекруха — кличе перебути важкі часи у неї в селі, на Тернопільщині. Але я не кину коханого тут. Не кину своїх батьків, братів та сестер. Розділю з ними нашу спільну долю.

"Мамо, а тато переможе фашистів?" — питає син. Синку, нині вони фашистами називають нас. Не тих, хто вліз на чужу землю зі зброєю, з ненавистю до нас. А тих, хто боронить рідну землю і рідний народ... Я боюся вмикати радіо і телевізор. У мені закипає ненависть, коли чую ті потоки брехні, що їх на нас виливають окупанти. Розповідають, що нема тут їхніх військ, що "вежливые люди" на вулицях нас захищають від бандерівців, що то наша "самооборона" і все це взагалі — гуманітарна місія.

Та я бачу інше — сьогодні мій чоловік, військовослужбовець, живе під дулами автоматів. Живе в облозі — тільки тому, що має честь, гідність і дотримується присяги, даної народові України. Народові — своїй дружині та синові, що живуть із ним тут, у Криму, своїм матері й батькові, що живуть на Тернопільщині, рідним дружини — кримським татарам, що через півстоліття поневірянь світом повернулися на рідну землю. І ніколи нікому не хочуть її віддавати. Особливо — тим, хто у 1944-му викидав їх з осель та як худобу пакував у товарні вагони...

Сьогодні я бачу знак на дверях, яким позначили оселю "чурки узкоглазої" — мене, кримської татарки. І нашого з Андрієм п'ятирічного малюка, сина "чурки" та "бендеровца". " Когда наконецто будет зачистка, с них начнут", — злостиво, уже не стишуючи голосів, перемовляються літні сусідки. Раніше, коли я ще ходила до школи, вони перешіптувалися. Мовляв, понаїхали тут чурки-мусульмани, з вигляду ніби нормальні, а самі ніж за пазухою тримають. Тільки й чекають, коли можна буде невірних, немусульман вирізати. І що з ними треба "держать ухо востро".

СПІЛЬНА МОВА

Син однієї з цих сусідок закохався у мене у школі. А я була дівчиною скромною. Я хотіла знайти коханого серед мого народу — щоб це був той, хто мене зрозуміє, мій народ, мою мову, віру й душу. А не той, хто завжди мене повчатиме, як жити і які колискові співати дітям. Я не відповіла йому взаємністю. І не лякалася, коли затискав у кутку й змушував його любити. Вибач, Вова Дмитрієв. Не полюблю силоміць. Він мені й досі не вибачив. Ходить із георгієвською стрічкою, трясе кулаками. "Своими руками твоєго бандеровца удушу".

Так і не пробачив, що я вибрала не його — і навіть не кримського татарина, а хлопця з Тернопільщини. Коли молодий солдат уперше зайшов у магазин і попросив продати морозива, я й не знала, що полюблю його. Та ми знайшли спільну мову. До речі, російську. Бо української я тоді ще не знала. А він не розумів кримськотатарської. Сьогодні ж наш синочок балакає трьома мовами — і я разом з ним вивчаю українську, а Андрій — кримськотатарську. Це легко. Бо ми робимо це заради любові й заради нашого спільного майбутнього. Ми хочемо жити разом — і жити на нашій землі й у нашій країні. Вільно, а не під прицілом чужих солдатів.

РІДНА КРОВ

Можливо, ми з Андрієм ще й тому швидко порозумілися, що наші родини мали схожі історії. Його мама народилася не в Україні, а у "трудовому таборі" на півночі Росії, куди її батьків депортували з рідної землі за співчуття бандерівському руху. Просто прийшли до хати, витягнули надвір, у чому стояли, нашвидокуруч проштампували вирок — і вивезли у край вічної мерзлоти. Аби там працювали на міць і славу ненависного "великого отечества".

Своїм дітям виселенці не поспішали розповідати правди — задля їхньої ж безпеки. Але, мабуть, ненависть передалася на генетичному рівні, всоталася із молоком матері. І коли нарешті з'явилася можливість повернутися — вони приїхали. Спершу на Донбас. А потім на рідну Тернопільщину, аби виявити, що у їхній дідівській хаті вже давно живуть інші. По суті — окупанти. Але люди надто хороші, аби їх називати таким словом.

Опісля Андрієва мама, тоді ще юна красуня Леся, закохалася в сина окупантів. Одружилися. Народили дітей. Живуть. Добре живуть, у мирі й злагоді. І зі сусідами дружні. Та до Андрієвого батька, Всеволода Ігнатовича, дзвонять родичі з Росії і переконують, що навколо нього — фашисти-бандерівці, що тільки й мріють його зарізати. І що краще б йому поспішити вивезти родину до них, у Тюмень... Вони вірять своєму телевізору — але не вірять свекрові, який переконує їх, що фашистів тут нема. Обзивають "зомбованим". Звинувачують, що "запродався бандерам". Істерять: "Значит, твой Андрюшка будет стрелять в моего Леню, если его пошлют на фронт? Значит, будет проливать родную кровь? Зачем вы так — мы же вас любим! Мы же братья!"

ПОСІБНИКИ ФАШИСТІВ

Мої батьки також народилися не в рідному Криму. А в одному зі спецпоселень в Узбекистані, де кримські татари, вивезені з рідних домівок, жили, наче у тюрмі. Бабуся розповідала, що навіть у сусіднє село їм не можна було вийти без особливого на те дозволу. Впіймають за межами без писульки від коменданта — відправлять уже в табір на Колиму...

Адо Колими можна вже й не доїхати. Моя бабуся тільки кілька років тому скупо почала ділитися страшними спогадами про той час, коли кримські татари позбулися рідних доміїток. Товаріщ Сталін назвав народ зрадником у 1944-му — і всіх кримців вирішили виселити з Криму як посібників фашистів. Усіх —дітей, жінок, старих людей... Операція тривала тільки два дні — з 18 по 20 травня. Понад ЗО тисяч енкавендистів висадилися у Криму й почали зачистку. Приходили у дім і наказували через 5 хвилин забиратися. Люди встигали вхопити тільки дітей та документи... Ні продуктів, ні одягу. Хто не хотів їхати — стріляли на місці.

Їх вантажили у машини і везли до залізниці. А там переганяли у товарняки. І починався страшний шлях у вагонах у невідомому напрямку. Без їжі, без води. Іноді зупинялися, аби витягти померлих і закопати просто біля залізничного полотна. І далі в дорогу.

Бабуся говорила про це безбарвно, спокійно. Сипала, як сухий горох, іменники та дієслова. Просто факти — емоцій жодних. Емоції випалили би її дотла.

Її батько, мій прадід, тоді був на війні. Дійшов із радянською армією до Берліна. Мав медалі й ордени, пережив два поранення і контузію — але навіть це не вберегло його від тавра "зрадника" та "посібника фашистів". Одразу після параду перемоги він потрапив не у рідний Крим, а на шший край світу.

У далекому Узбекистані він розповідав онукам казки кримськотатарською. Про синє море, про скелі й гори, про свіжий вітер — про чудовий рідний край. На чужині ж і вода не смакує, і зорі зовсім інші. Чужі. Тато згадує, що тоді їм, маленьким, Крим здавався втраченим раєм. І вони змалку переимали мрію повернутися на свою землю. Правда, вдалося це аж тоді, коли розвалився Радянський Союз...

Та повернулися не всі. Нині в російській армії служать нащадки тих кримських татар, яких виселили у 1944-му. Вони вже не пам'ятають своєї мови — однак якщо дадуть наказ стріляти, проливатимуть кров свого народу. Мабуть, і мого маленького сина не пошкодують. Як "посібника фашистів".

МИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ!

Я пам'ятаю, як маленькою чула від людей навколо: "Вонючие татары". Однокласники-росіяни сідали якомога далі від моєї парти. Фукали. Та хіба могла я тоді навіть мріяти про щоденну ванну чи бодай душ? Про те, аби щодня прати речі? Коли моя родина приїхала в рідний Крим, нам довелося оселитися у хибарі. Кілька листів жесті й фанери — отака хатка. Ні водогону, ні світла, ні газу. Далеко від моря, посеред випаленого степу. Але то була наша земля. Хоч влада й виселяла нас, звинувачуючи у незаконному захопленні та будівництві.

Ми їздили у село, де до депортації жила наша родина. Тоді воно називалося Улу-Узень. Нині — Генеральське. У домі прадіда жили колишні селяни з Брянщини. Побачили нас за парканом, почали погрожувати кулаками. "Забирайтеся, чурки, від нашого дому". У них були документи на дім, і закон за ними визнавав право тут жити. Нині саме такі, як вони, кричать про те, що Крим завжди був їхнім, і носять квіти окупантам. Плюють мені: "Не нравитея — убирайтесь отсюда".

Ні. Не підемо. То наша земля. І попри всі образи та ненависть, ми вперто пускали коріння у неї — вже не вирвете, не дозволимо! Ми не підемо у товарняки та вантажівки, як худоба. Не втечемо у безпечне місце. Бо наше місце — тут. Моє, мого чоловіка, який нині служить мош країні — і не ламатиме присяги, навіть в обмін на золоті гори. Навіть в обмін на життя.

Андрій навчив сина гімну України. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". А я вчу його кримськотатарського: "Я поклявся, я дав слово за народ свій померти! Що мені смерть, як не зможу сльози його утерти". Що ми можемо протиставити окупантам? Тільки силу своєї віри, вірності та любові.

...Знову над домом летять літаки. Страшно, дуже страшно. Коханий, це війна? Я не вірю, не можу повірити! Втираю сльози синові й подумки шлю Андрієві: "Тримайся!" Ми — не відступимо. А наші вороги обов'язково згинуть. Бо не можуть перемогти ті, хто змушує брата стріляти у брата і проливати кров рідного народу.

"Тато вижене фашистів", — обіцяю я синові. Він знову засинає, міцно тримаючи мою руку.

Тримайся, Андрію! За тобою Батьківщина...

Твоя Наджіє

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"