Гроші на коляду

У різдвяні свята моє життя кардинально змінилося.

Довго вагалась щоб розпочати цього листа. Але в ці дні врешті наважилась. Колись саме у різдвяні свята моє життя змінилося - з чорної бзодні жалю і без надії я після довгих років знову почала радіти кожному Божому дню...

Розкажу трохи про себе. Родом я з маленького села. Наша родина — багатодітна. Хоч у батьків нас росло четверо, біди не було, хоч і статків теж не нажили. Я — наймолодша, тож, коли старші сестри повиходили заміж та народили племінників, була за головну няньку. Тому в школі всі мої думки, скажу щиро, були не про навчання і кар'єру, а про міцну й велику родину. А основне — власну.

... Познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком за тиждень до випускного. Мені тоді було сімнадцять. Пригадую, того дня поїхала з сестрою до райцентру, аби купити плаття. А коли поверталися назад, у переповненому бусику мене притисли до високого русявого хлопця. Слово за словом, розговорилися, пожартували і... домовились про побачення. Удома сестра розповіла про цього хлопця. Виявилося, що Петро родом із нашого села, але кілька років був у Москві на заробітках. Тепер повернувся додому, купив хату. А далі сестра пожартувала, але її слова виявилися пророчими: "Тепер одружиться з тобою, і ґаздуватимете разом".

Так і сталося. Не минуло й півроку, як ми справили весілля. Наступного року вже й хрестини були — у нас народилися хлопці-близнята. Допоки діти були маленькі, Петро брався за всяку роботу в селі, аби тільки не покидати нас. Та коли хлопцям виповнилося по шість років, на якомусь застіллі один зі знайомих підбив чоловіка знову їхати на заробітки. Петро повагався, але поїхав — дітей треба до школи збирати, а грошей узяти нема звідки. Відтоді чоловік працював так: їздив на півроку, потім повертався на кілька днів і знову їхав. Саме тоді він і почав заглядати до чарки.

Ті кілька днів, що Петро був у селі, він часто йшов із дому, повертався напідпитку. Вдома лежав перед телевізором і нічого не робив. Зароблені гроші танули, тож невдовзі він знову рушав за кордон. Спочатку отримувала від нього перекази, і хоч суми були незначні, для життя у селі їх вистачало. А потім він подзвонив і сказав, що через бійку позбувся роботи. Приїхав без грошей. Тоді те сталося вперше — на моє прохання більш нікуди не їздити відповів... ляпасом.

А далі — наче снігова лавина з гори: компанія, пиятика, сварки, побої... Ще разів зо два їздив до Москви, але його там швидко позбувалися: після чарки його агресія ставала неконтрольованою. Петро ліз у бійки, горланив. Тож навіть його "товариші" по пляшці розуміли, що краще його спекатися. А вдома він узагалі звірів: бив і мене, і дітей. Було й таке, що синці не встигали сходити, як з'являлися нові. "А поскаржишся — вб'ю!" — погрожував. І я мовчала.

Тієї зими хлопцям виповнилося по 11 років, а ще й Оксанці — два. То була, без перебільшення, найголодніша зима в нашому житті. Петро пропив майже все, що було в хаті. Ми з дітьми їли картоплю з олією, бо більше нічого не мали. А він кожен день пив: то за чарку робив у когось на обійсті півдня, то вкотре вмовить тету Марію (самогонкою у нас торгує) дати чвертку в борг... Ми боялися вечора. Коли надворі сутеніло, мене починало трусити, бо знала — зараз прийде, і хто знає, чи не вб'є мене до ранку.

Так було й того дня — у переддень Святвечора Петро десь пропадав із друзями, а мої хлопці допомагали прибирати в хаті, принесли від бабці з дідусем трохи смачненького до столу. І тут, бачу, Степан моргає Іванкові й каже: "Мамо, ми хочемо з тобою серйозно поговорити". Я аж засміялася — таке мале, а бач, серйозне. Та їхнє питання змусило моє серце стиснутися: "Мамо, чому ти не розлучишся з татом?"

Хоч як стримувала сльози, вони прорвалися таким потоком, як ніколи до того. Я плакала і говорила своїм уже дорослим дітям, що хоч і думала про те, але вже стільки років боюся наважитись на такий крок. А навіть якщо б і наважилась, де взяти грошей на поїздки до райцентру й судову тяганину? Де жити після розлучення? Хлопці слухали мене мовчки, а потім пішли в куток і довго про щось шепотілися. Вечір закінчився криками та лайкою — повернувся п'яний Петро.

На Різдво ми з дітьми пішли до церкви. Я слухала, як правлять урочисту літургію, але думала про своє життя, про те, що заживо поховала себе, бо не бачу виходу з тієї якім напасті, що спіткала мою родину. І тут сама себе спинила: ні, моя радість — то мої сини і моя донечка. Я подякувала Богу за те, що в мене троє таких добрих дітей, і попросила для них щасливої долі.

На свята майже увесь час я з малими була в батьків. Петро пив безпросвітно, але до батьківської хати не пхався, тож кілька ночей ми спали спокійно. Тими днями хлопці ходили колядувати. Для того перед святами разом із бабунею вивчили кілька давніх колядок. Потім хлопці розказували, що люди в селі навіть просили двічі заколядувати. Старші й собі підспівували, а молоді розповідали, що вперше чують такий Божий славень. "За наші труди нам добру коляду дають", — похвалився Іван, але Степан чомусь штуркнув його ліктем, і брат замовк.

А по Йордані хлопці вибрали хвилинку й знову попросили серйозної розмови. "Та кажіть уже", — роздратовано мовила я, миючи підлогу, бо після тижня пиятики Петра та його друзяк наша хата перетворилася у хлів.

"Мамо, ми хочемо віддати тобі всі гроші, до копієчки, які заколядували на свята. Мамо, ми тебе просимо — подай на розлучення з батьком!" — сказав Степанко. "Допоки батько не відібрав", — додав Іванко. Ганчірка випала з рук. Далі пригадую усе, ніби в тумані: як наступного ж дня поїхала до райцентру і подала заяву, як по кілька місяців жила з дітьми то в батьків, то всестер, як репетував на суді Петро, коли оголосили про розлучення... Після суду минуло трохи більш як рік. Я зустріла іншого чоловіка й переїхала до сусіднього села. Для моїх дітей Антон — справжній авторитет, бо він — такий чоловік, яких називають майстер на всі руки. Хлопці ходять за ним хвостиком. Хоч вони вдома звертаються до нього на ім'я, якось підслухала їхню розмову з однокласниками: "Тато (про Антона) порадив мені зробити саме так..."

...Нині готуюся до світлого свята Різдва Христового як ніколи ретельно, адже саме в цей час молитва та мої діти врятували від домашнього тирана.

Наталка, Івано-Франківська обл.

Джерело: "Моя сповідь №1(25) 2014"