"Это не наши дети это какие-то уроды!"

Так кричала в пологовому свекруха, коли побачила своїх онуків — недоношених двійнят.

...Ми з Миколою були мов у казці - кохання закрутило нас і зробило щасливими. Тож через кільків років ми вирішили побратися.

І мої, і його батьки — забезпечені, тож жити разом із родичами нам не довелося. Мої батьки купили нам трикімнатну квартиру в центрі міста. А Миколині витратилися на ремонт й умеблювання. Чого ще хотіти молодій сім'ї, яка все має? Правильно — дітей. Їх ми хотіли дуже, та Господь не дарував нам цієї радості.

Але минуло три роки, і я довідалась, що вагітна. Й одразу двійнятами! Микола просто носив мене на руках, а я була на сьомому небі від щастя. Батьки наші постійно нас навідували, робили щедрі подарунки ще не народженим діткам. І ось мене відвезли в пологовий. Через довгі вісім годин я народила двійко своїх синочків. Вони були крихітні, бо народилися семимісячними. Я була ще така безсила і так хотіла допомогти малюкам, але від мене їх забрали, бо взялися виходжувати. Уже точно не пригадаю, у який день після пологів це сталося — на другий чи третій. До лікарні прийшла моя свекруха, Марія Павлівна. Вона дуже рвалася побачити онуків. Медперсонал дозволив їй глянути на діточок, і знаєте, що видала ця жінка? Вона кричала на цілий коридор: "Коленька, это не наши дети, это какие-то уроды!" Марію Павлівну не могли вгамувати. Вона кричала до мого чоловіка, що це не він батько дітей, які лежать червоні, зморщені і з безліччю трубок. її онуки — то мали бути лялечки з рум'яними щічками...

Мені розповіли пізніше, як медсестрички і санітарки—дякую цим чудовим людям! — випхали свекруху геть із пологового. Вони й самі були вражені — за всі роки практики такого не чули. Мене заспокоювали, як могли. Та я трималася, адже вважала, що мій чоловік, коханий Микола, підтримає і вбереже від злих нападок. Але не так сталося...

Очевидно, отрути в моєї свекрухи було багато, тому що вона добре постаралася і напоумила свого синочка... покинути мене з маленькими дітьми. З пологового мене забирав рідний тато, а "татусь" двійнят навіть не прийшов... Ковтаючи сльози образи, я опанувала себе — мені треба було ростити синочків Владика і Максимка. Після лікарні дітки мали гарний апетит і добре набирали вагу. Мене підтримували батьки та друзі, я змирилася із тим, що мій чоловік — козел, і намагалася більше про це не думати.

Коли минуло чотири місяці, у двері квартири постукали. Прийшов Микола. Він був небагатослівним, та сказав основне: він кохає мене та обожнює наших дітей, що він дарма слухав свою маму, на нього просто щось найшло, і він просить вибачення. Став на коліна, в очах — сльози. Моє серце не витримало. Та й хотілося, аби тато був поруч із дітками. Я прийняла Миколу. Вечір ми провели як справжня сім'я...

А наступного дня, коли мені треба було оформити довідку, попросила Миколу догледіти синів. Знала, що повернуся менш ніж за годину.

Але того, що мене чекало після повернення, не міг би передбачити навіть сценарист фільму жахів. Через годину, опинившись біля своєї квартири, я побачила навстіж відчинені двері й почула, як у колисочках кричать мої діти. Миколи не було, не було й жодних меблів та техніки в помешканні. На підлозі лежав ноутбук—єдина річ, яку купила я. А одяг — мій і дитячий — звалений на купу на підлозі, бо ж треба було забрати і шафу...

Як ви розумієте, мій чоловік завдав удару вдруге. І знову завдяки своїй матусі. Вона намовила його забрати речі, бо, мовляв, чому це та жінка, котра народила тобі "уродів", має користуватися тим, за що вона не платила?

Я не могла повірити, що таке може бути...

Після цих подій я відмовилася бачитися із Миколою. Щастя, що і він не хотів знати дітей. Ми розлучилися, і наші шляхи більше не перетиналися. Правда, мені й досі цікаво: чому чоловік у ЗО років не мав власної думки?

Зрештою, думаю, навіть варто сказати "дякую" моїй колишній свекрусі — завдяки їй я пізнала ціну людської зради. І сьогодні хочу передати їй слова щирої подяки і запевнити, що почуваюся щасливою. Моїм синам нині по 4 рочки, і це найбільша моя радість. А півроку тому я вийшла заміж — за людину, котра мене щиро кохає і готова все життя піклуватися про мене та дітей... Тож залишайтесь, люба Маріє Павлівно, із вашим сином і моліться, аби хтось колись погодився народити йому "уродів", бо моїх дітей жоден із вас не побачить!

Надія, м. Тернопіль

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"