Ефект плацебо

Я добре розуміла, що не лікар винен у тому, що нині мій похресник помирає. Це моя, моя провина!

"Чи тобі не соромно? - якось спитала мене напарниця Оксана, виявши у шухляді препарат без ліцензії. - Ти ж не знаєш де ті ліки робили, хто саме, які складники використовували". Але я лише відмахнулась: "Та все нормально! Ніхто ж за рік до нас не звернувся, не пожалівся!"

Ні, мені не було соромно. Я вважала, що соромно має бути власниці нашого аптечного кіоска Тетяні Дмитрівні, котра платить нам мізерну зарплатню.

Дванадцять годин я вистоюю на ногах за мінімальну ставку і смішні відсотки від продажу, заробляючи від сили 1800 гривень на місяць! Чи можу вижити на такі кошти із сином-шко-лярем і вже немолодою мамою? Від чоловіка аліментів уже давненько немає, та й сам він невідомо в яких краях. Тож мушу крутитися, аби заробити копійку.

"УПІЙМАЮ —ВИЖЕНУ!"

Таке рішення далося мені, повірте, нелегко. Два роки я працювала чесно, копійки зайвої з каси не взяла. Але ні тобі премії, ні підвищення зарплати. Невдячною була наша власниця! Я навіть пропонувала їй зі мною на пару працювати: мовляв, чому ми не можемо підторговувати БАДами? Тихенько, з-під поли, не привертаючи уваги. Є у мене знайомий, привозить їх з Китаю, усю свою родину і сусідів лікує.

Але Тетяна Дмитрівна лише губи скривила: "Ти, Лесю, дипломований фахівець, а віриш у цю маячню. Ефективність БАДів не доведена, а офіційна медицина їх не схвалює. Дозволу з управління ми не отримаємо. А ризикувати бізнесом на "лівакові" я не буду. А тебе спіймаю на цій справі — вижену, затям це!" Не впіймала! Я майже ніколи не пропопонува-ла препарати підозрілим покупцям. "Ой, ви знаєте, у мене ще має бути імпортний препарат, натуральний, на травах, — припрошувала я якусь бабусю або домогосподарку. — Ось, є! Спеціально вас чекав".

У накладній цих препаратів не було, я тримала один-два флакони у своїй сумочці. І за тиждень мені завжди вдавалось продати кілька препаратів та заробити додаткові 300 — 400 гривень.

Але що це за гроші? Якось до нас завітав поважний чоловік, назвався промоутером. Звали його Мироном. Він пропонував популярні ліки — проти тиску, застуди, серцеві препарати, якими ми теж торгували. Але правив за них дуже мало — менш як 30% наших цін. Сказав, щоб я не хвилювалася, то не фальшовані, а лише конфісковані ліки. Мовляв, має "канал", за безцінь бере їх. Шкода, щоб добро пропадало. А ми з ним можемо заробити непогані гроші. Я погодилася.

ЛИШЕ ПРОДАЮ, А НЕ ВИГОТОВЛЯЮ!

— Лесю, що це? — моя напарниця Оксана витягує з холодильника упакування ін'єкцій.

—Актовегін, хіба ти не бачиш, — відповідаю.

— Бачу, але маркування на ампулах не відповідає тому, щовнашихпаперах. І ліцензії не бачу. — А, перестань. Мабуть, Тетяна щось наплутала.

— То я зараз їй зателефоную.

— Стривай, не треба! Оксана пильно глянула мені в очі:

—Лесю, не бреши. Перед тим те саме було з кетоналом, а ще — із сиофором і нурофеном. Звідки ти береш "лівак"? Чи тобі не соромно? Ти ж людськими життями ризикуєш!

Її слова мене не на жарт розсердили.

— Ти ще надто молода, щоб мене повчати, —відповіла їй. — Це абсолютно нормальні ліки, розумієш? Невже ти думаєш, що я можу бажати людям зла? Оксано, так, я беру трохи "ліваку". Але працюю з надійною людиною. Хоч раз хтось із покупців прийшов до нас зі скаргою, повернув ліки?

-Ні...

— Ось бачиш. Усе гаразд.

— Але ж ти не можеш знати напевне, де ті ліки виготовляють, в яких умовах, що у них кладуть.

— А ти думаєш, що на заводі не крадуть і дотримуються рецептури? Ага, вже! Урешті, Оксано, якщо ті ліки й справді фальшують, це не мій гріх. Я лише продаю, а не виготовляю. Здогадувалася, що тобі це не сподобається, тому до компанії не брала. Але якщо хочеш...

— Не хочу. І якщо ти все не розповіси Тетяні, я зроблю це сама.

Оксана не жартувала, я бачила по ній. Довелося бити на жаль:

— Тобі легко говорити — у тебе дітей немає, батьки заможні. А я мушу викручуватися. Віталик за зиму дві пари черевиків зносив, не напасешся на нього. У мами серце хворе, на ліках сидить. Собі я вже три роки не можу нової куртки купити. Що ми тут бачимо з тобою щодня, крім дідусів і бабусь, які приходять, штурка-ють себе у живіт зі словами: "Тут у мене щось заболіло, дайте пігулки, але недорогі". Кру-тимосявід ранку до вечора, мов білка у колесі, а скільки Тетяна нам платить? Утім, якщо хочеш — розповідай. Що ж, виженуть мене з роботи, мій син тобі подякує... Ти його, Оксано, годувати будеш?

Обличчя Оксани стало сумним. Вона трохи подумала і врешті запропонувала:

— Лесю, хоч ти і старша за мене, але вчиняєш дуже погано. Ми не цеглою торгуємо, а ліками. І я не хочу, аби чиєсь життя обірвалося лише тому, що ти хочеш заробити зайву копійку. Ще й мене підставляєш, бо ж не придивляюся особливо до маркування. Домовмося: я нічого Тетяні не скажу, а ти припиняєш співпрацю із тим своїм чорним дилером.

Гаразд? Я заприсяглася, що більше такого не повториться. Але насправді і думки не було про те, аби відмовитись від "золотої жили". Від того дня стала дуже обережною. Не ділитимуся тонкощами, але навчилась підробляти накладні або виписувати фальшиві. Ну, і з маркуванням Мирон допомагав—комар носа не підточить. Одне слово, Тетяна ні про що не дізналася, а Оксана вірила, що я працюю чесно.

ГІРКИЙ УРОК

Сказати, що я дуже нажилася на тих махінаціях, не можу. Але все ж уже не доводилось рахувати кожну копійку. А позаторік я навіть наскладала трохи грошей і повезла сина до моря, у Болгарію.

Ті два тижні в Албені видалися раєм! Але по поверненні додому на мене чекала тривожна новина. "Сергійко в лікарні, — з порога ошелешила мама. — Ми з Наталею нічого тобі не казали, не хотіли вам із Віта-ликом відпочинок псувати".

Сергій був сином моєї старшої сестри, а мені доводився не лише племінником, а ще й по-хресником. Я його змалечку бавила, він мені — мов рідний син, ніколи не робила різниці між Сергієм і Віталиком. Зараз Сергій уже дорослий, перший курс інституту закінчив. Красень, баскетболом займається!

— А що з ним сталося, мамо? — Та застудився, кашляв.

Лікар сказав, що бронхіт. Якісь пігулки прописав. Але Сергійкові не полегшало, три дні їх приймав, а температура не спадає, тримається 37,5. Тоді почали вже колоти ан-I тибіотики. Чотири дні прокололи — а йому вночі температура аж до 39 градусів підскочила. Наталя "швидку" викликала, до лікарні Сергійка забрали. Зробили знімок, а там —гнійна пневмонія. У реанімації він тепер, роблять йому штучну вентиляцію легень. Добре, що ти приїхала, бо ми з Наталею собі місця не знаходимо. Вона біля нього зараз...

— А що йому кололи вдома, мамо? Та не плач, прошу тебе!

— Стривай, зараз згадаю. Цета...цефа...

— Цефатоксин?

— Точно! Наталя його в твоїй аптеці купила.

— Що?! Мамо, та у моїй кімнаті ціла коробка з нормальними ліками, чому ти не дала їх Наталі? — закричала я у розпачі.

— Та я пропонувала, Лесю. Але Наталя подякувала і сказала, що вже купила все потрібне. Ти ж знаєш свою сестру, вона не любить щось у нас просити. Каже, не знала, що ти у відпустці, пішла до аптеки, а там — Оксана за прилавком. То вона їй і.продала. Але до чого тут ліки, Лесю? То лікарі в усьому винні, діагнозу правильного не поставили відразу. І лікували Сергійка неправильно. Неуки, понакуповували дипломів, а самі нічого не знають! Я кажу Наталі, щоб подала до суду на нашого дільничного терапевта, а вона лише плаче. Каже, чим це допоможе Сергієві...

Знаєте, я ледь не зомліла, коли почула це. Бо добре розуміла, що не лікар винен у тому, що мій похресник у такому стані. Це моя, моя провина!

Ще перед відпусткою Мирон приніс мені п'ять упакувань цефатоксину. Я підробила накладні й поклала ці ліки до холодильника. А п'ять упакувань з тих, які Тетяна замовляє прямо із заводу, забрала додому. Чому я так зробила? Бо хотіла, аби Оксана за мою відсутність продала саме Миронові ліки. Потім, думала я, коли приїду, знищу ту накладну і вже продаватиму Тетянині ліки. Свіжа копійка після відпустки завжди потрібна.

Я не сумнівалася, що саме той антибіотик від Мирона і купила моя сестра. Що було в тих ампулах насправді... А хіба я знаю? Може, дешевий і недієвий препарат. А може, старий препарат, у якого вийшов термін придатності, на ампулах "перебили" дату?

Якщо Сергійко помре, це буде моя і тільки моя провина. Бо я знала, що чиню погано. Але жага наживи засліпила мене. Господи, що я наробила?! Скільком людям нашкодила, хто ще став жертвою такого "лікування"? Я завжди заспокоювала себе думкою, що ніхто не приходить зі скаргами, а отже, Миронові ліки, хоч, може, і фальшиві, але ж діють. Але Наталя теж не хоче скаржитися на дільничного, хоч і вважає його винним. Каже, що це дасть? Так і мої покупці, напевне, думають: лікар винен!

"Ефект плацебо!" — посміювалася я подумки з людей, подаючи їм через віконце ті "некорисні препарати". Це той дивний випадок, коли людина вірить, що отримує сильний препарат, а вживає аскорбінку. Але обдурений організм чомусь дослухається і бореться із недугою. Платіть, якщо маєте зайві гроші! Що я поганого зробила? Ви ж здорові, мов коняки, лише шукаєте собі болячки!

Таке ж плацебо отримав тепер замість належних ліків мій племінник. І тепер його життя висить на волосині. Убивця — я.

...Сергійко, на щастя, вижив. Але це диво, кажуть лікарі. У лікарні він пролежав шість тижнів, двічі у нього зупинялося серце. Моя сестра за цей час стала зовсім сивою, а мама потрапила на лікарняне ліжко з інфарктом. Ні вона, ні Наталя не знають, що насправді сталося. А я ношу свій гріх у серці й боюся з кимось поділитися.

А ще я раз і назавжди розпрощалася із Мироном. Спільного "бізнесу" у нас більше не буде. Але скільки ще провізорів працюють із ним, я не знаю.

Олександра К., 38 років

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"