Дякую тобі, Путін, що я не москаль!

За якихось кілька тижнів я перетворився на свідомого українця патріота, готового віддати життя за Батьківщину.

Знаєте яке у мене прізвище? Іванов. А зовуть Вася Іванов, уродженець Донбасу, почуватися українцем? Ще донедавна я вважав, що ні.

Сама фраза "любов до Вітчизни", яку нам повторювали на уроках літератури та історії, викликала у мене відразу. Ну за що мені любити її, скажіть? Я був переконаний, що живу у "країні дурнів", де одні тільки й крадуть і жирують, а інші стогнуть, плачуть і пиячать. І що ніколи на цій землі не буде злагоди і добра, бо кожен тягне ковдру на себе, силкуючись інших надурити і перехитрувати.

Я ніколи не намагався запам'ятати слова гімну і взагалі вважав оце "Ще не вмерла..." якоюсь недолугою пісенькою бандерівців. Нехай западенці, розмірковував я, носяться зі своїм петлюрівським прапором і тішаться тризубом у себе вдома. А мій дім — Донбас, нема чого їм встановлювати тут свої порядки.

"Мені й без вашої "солов'їної" добре живеться", — заявляв я учительці, коли та на уроці змушувала спілкуватися мене українською мовою. "Але ж ти мусиш вивчити мій пред бодай на чотири бали,- мляво, немов виправдовуючись, відповіла Тетяна Вікторівна і виводила у журнали чергову двійку. До того ж українська все-таки державна...". "Нехай ті вчать, хто вступати думає, — заперечував я — А мені до університету не треба".

Наша "украля" і сама свого предмету до пуття не знала, говорила суржиком. А на перервах завжди спілкувалась з нами так, як зручно всім, — російською. Чи могла вона нас чогось навчити, скажіть?

Взагалі, усе, що пов'язано з Україною, я сприймав як штучне, фальшиве, не своє. Більшість моїх родичів живе у Росії, мій дід народився у Воронежі, а бабуся — в Саратові. Після війни вони осіли в Стаханові, дід на шахті працював. А якби не це, то я жив би в Росії, ось це і є моя справжня батьківщина. Хоча я і не був там жодного разу.

Я справді дуже погано вчився, навчання мене не цікавило. Єдине, чим жив, — це футбол. Вболівав за "Шахтар", а у дев'ятому класі познайомився з хлопцем-фанатом з Донецька. Вже скоро я став членом клубу, їздив на матчі. Закінчивши школу, ніде не працював, а жив на сирітську пенсію, яку мені платили за загиблого батька, і підторговував квитками. Від армії "закосив", переховувався в того самого друга, коли мені надсилали повістку.

Це вже тепер я розумію, що насправді мені подобалась не так сама гра, як можливість бути "у темі": вигукувати разом зі всіма речівки на стадіоні, влаштовувати фаєр-шоу. Ну і звичайно "махатися" з фанатами інших клубів, куди ж без цього. Особливо натхненно ми билися з "динамівцями": безжально, жорстоко. Дратували мене ті столичні хохли самим своїм виглядом. І я ніколи не міг подумати, що одного разу ми станемо братами.

ВОЇНИ СВІТЛА

Я приїхав до Києва на початку лютого. Не з якихось ідеологічних міркувань, ні. Побачив в інтернеті, як динамівські ультраси кидають "коктейлі Молотова" у "беркутят", як б'ються з ними, і аж завидки взяли: це ж який кайф. І я так хочу! У мене з "беркутами" давні рахунки були, один з них минулого літа вивихнув мені плече і так двигонув по нирках, що я тиждень відлежувався, думав, що помру. А ще я дізнався, що харківські хлопці вже там, на Майдані, вони об'єдналися з київськими. Це додало мені рішучості.

Підмовив ще двох друзяк, вони погодились зі мною, що вмазати "беркутам" — то святе. Найсмішніше, що ми їхали автобусом з якимись тітками із паперової фабрики, котрих везли постояти на Антимайдані. Тобто нас безплатно довезли, погодували, ще й грошей дали за перший день. Але ми трохи покрутились у Марийському парку і "чухнули" на Грушевського, до своїх. Знаєте, мені важко описати дні, проведені у Києві. Стільки вражень, емоцій, але вони чомусь не вкладаються у цілісну картинку. Клубок у горлі, коли згадую... Ми з Дімкою і Сашком приєднались до харківських, але були серед нас фанати і з Одеси, і зі Львова. Таке собі невелике футбольне братство. Втім про спорт тут майже не говорили. Та й з " Беркутом" билися не для забави, як виявилося.

"Ми тут не для того, щоб підтримати нинішню продажну опозицію, — казали хлопці. — І не для підписання угод з Європою. Ми воюємо з продажним режимом, з убивцями-ментами. Слава Україні!" І я, пройнявшись якимось незвичним для себе настроєм, запально відповідав: "Героям слава!" А на барикадах разом з усіма виспівував Гімн України і сам дивувався, що слова ідуть від самого серця, що сама душа співає. Невже це я, Вася Іванов, котрий тлумив після матчу приїжджих "динамівців", коли ті розмахували на нашому стадіоні синьо-жовтим прапором?! Я сам собі дивувався.

Я відчував, що разом з усіма роблю якусь важливу справу. Що вперше у житті це не бійка заради бійки. Це справжня битва, війна зі злом. Якийсь дід кричить тобі :"Синку, пригнись!" Інтелігент в окулярах, спливаючи потом, тягне ящик бруківки. Бабуся приносить пиріжки, які сама напекла. А які гарні дівчата приносили нам їжу з Будинку профспілок! І очі у людей якісь інші, не такі, до яких я звик...

У мене не було часу розмірковувати, логічно все це пояснити. Я радше серцем все сприймав, не мозком. Але відчував — міняюся. І, попри не безпеку, почуваюся надзвичайно щасливим.

Бачили кліп "Ляпіса Трубецького" про "Воїнів світла" з кадрами Майдану? В одному кадрі я себе помітив. Чесно! Той хлопець, який біля згорілого автобуса шину у вогонь кидає, — я. Втім, може це хтось інший, не знаю... У кадрі всі ж подібні. Але я справді почувався Воїном Світла, який знищує нечисть і стоїть за правду. Навіть страху не мав. Ну хіба перші дві-три хвилини перед атакою, а далі ти просто йдеш і робиш свою справу.

Я бачив багато горя. На моїх очах спливав кров'ю хлопець, якому відірвало ногу. Я вперше ужитті побачив, як помирають люди. У ніч зачистки Майдану я був на барикаді до півночі. Спочатку дістав гумову кулю в стегно, але не пішов. Потім мене сильно поранило шрапнеллю у плече, від болю я знепритомнів, а отямився вже біля "швидкої", куди мене несли незнайомі чоловіки.

Тепер не можу пробачити собі, що ця рана вклала мене в ліжко і я не був на Майдані наступні два дні — найстрашніші, найкривавіші. Таку шалену провину перед хлопцями відчуваю — вони загинули, а я відлежався у лікарняній палаті, як боягуз. Але хто ж знав, що так буде. У кожного своя доля...

ТИ-МЕНІ НЕ СИН!

Додому я повернувся аж наприкінці квітня. І відразу відчув, наскільки люди у моєму місті відрізняються від тих, яких я бачив у Києві.

Вся ця істерія довкола "бандерівців" і "правосеків", які прийдуть і всіх виріжуть, викликала у мене сміх. Я щиро не розумів, чому люди називають "фашистською хунтою" нову владу, але не обурюються з приводу золотих унітазів і батонів свого вчорашнього "баті", який утік мов щур. Зрештою, пояснювати щось моїм родичам і сусідам — марна річ. Я навіть не зізнався, де був усі ці місяці. Сказав, що їздив до дівчини у Харків.

Удень референдуму моя мама напилась. Від ейфорії, що вона тепер житиме в Росії. Взагалі-то, останніми роками вона майже не п'є — серце хворе. Але ж тут таке свято! "Шкода, що твій тато не дожив до цього світлого дня, — дивилася вона на мене каламутними очима і гикала. — Вже за кілька днів у Росії будемо, війська он на кордоні стоять. Іди в народне ополчення, сину, чого ти у хаті сидиш? Будем боротися з хунтою — скоріше нас Путін до себе візьме".

Але Путін не прийшов ні за кілька днів, ні за тиждень, ні за два. Тоді моя п'яна мама махала кулаком біля плаката російського президента, який висить над її ліжком, і кричала, що він наволоч. Крим прийняв, а Донбас зрадив.

Я ж кажу: "А я твоєму бандитові Путіну вдячний, мамо. Він зробив з мене людину, коли пішов війною проти нас. Тепер я знаю, що у мене є Батьківщина. Що я — українець. А ти якщо хочеш до Росії, то збирай валізу і їдь до тітки Тоні у Самару. Які проблеми?"

У відповідь мама жбурнула у мене табуретом: "Ти мені не син!". Я пішов.

Я — УКРАЇНЕЦЬ!

Той хлопець, яким я був ще півроку тому, і я тепершній — дві різні людини. Мені лише 19, а здається, що за той час я подорослішав років на десять. Чим я жив лише кілька місяців тому? Мордобоями і пиятикою. А що змінилося б за рік, два? Може, мене б убили у буз-глуздій бійці. А може, я б когось "завалив" і сів до в'язниці.

Кажуть, пройшовши війну, людина робиться жорстокішою, у неї "зносить дах". А у мене все навпаки. Я тепер не можу вдарити людину просто так, рука не піднімається. Я знаю, що людське життя — безцінне. Але як бачу зло, то готовий битися до смерті.

Після сварки з мамою я поїхав до Дніпропетровська, там записався в один з добровольчих батальйонів. Що правда, мене тримають у резерві, кажуть, молодий. Живу на тренувальній базі, вчуся військові науки. І чекаю, що незабаром мене все ж таки кинуть у справжній бій. Бо аж руки сверблять — так хочеться вичищати свою землю від усілякої нечисті.

Я усвідомив, що не варто нарікати на те, що ось як ми погано живемо. Бо насправді життя є таким, яким ми його робимо. І тільки від тебе залежить, сидиш ти у багні й нюхаєш його, чи розгрібаєш цей бруд і живеш у чистоті. Я дізнався, що таке щира дружба. Я побачив, як незнайомі люди можуть жертвувати собою заради інших. "Сіра маса", — так я раніше думав про українців. "Гідний і сильний народ", — так я кажу тепер.

На Майдані я почув анекдот від якогось хлопця зі Івано-Франківська: "Росіяни живуть у Росії, а москалі — тут". І якось вперше замислився, що і я ще донедавна був таким самим москалем, який жив на українській землі, зневажаючи усе українське. А тепер мене зло бере, коли путінські і кадировські пси лізуть з-за кордону, щоб господарювати на моїй землі. Я не дозволю.

Як складеться моя доля далі, я не знаю. Коли ми переможемо, запишусь до Національної гвардії, мабуть. Або вступлю до якогось військового інституту. Я б до артилеристського пішов, якщо візьмуть. Шкода, що у школі майже не вчився, як я вже казав... Але хіба я дурніший за інших? Якщо захочу (а я хочу!), то сяду за книжки і все вивчу, що треба, щоб іспити скласти. Не повірите, але я навіть почав читати художню літературу! У Будинку профспілок Оксана—дівчина з Рівного — подарувала мені "Чорного ворона". Якийсь Василь Шкляр написав. То я вже дочитую, хоч і часу майже немає. Правильно чувак пише, до речі. Це взагалі моя перша книжка, яку я українською читаю. А загалом —третя, бо за своє життя я здолав тільки "Незнайка на Місяці" у першому класі й "Острів скарбів" у шостому. Треба буде ще якусь книжку цього Шкляра пошукати. Не знаєте, що він ще написав?

Василь ІВАНОВ, Донецька обл.

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"