Друге дихання

Після того як мені поставили страшний діагноз, я тільки й почала жити повноцінно.

- Це яка Корнійчук? Ліда із зефірного цеху? - почула я голос медсестри Катерини через прочинені двері медкабінету.

— Ні, на щастя, не Ліда. Це інша Корнійчук, технолог з "карамельки". Світланою звуть, здається.

— Дякувати Богові! У Лідочки двоє діток, чоловік-красень, взагалі вона така весела, привітна... А ту, іншу Корнійчук, я знаю. Вона — Софія, а не Світлана. Сіренька така, тиха, несмілива. Шкода жінку, але донька вже доросла, а чоловік...

— Що чоловік? Знайде іншу, недовго горюватиме.

Я відчинила двері, вони враз замовкли й обидві відвели очі.

— Тут результати аналізу ваші прийшли після профілактичного медогляду, —защебетала Катерина. - Позитивні проби на цитологію.

— Позитивні — це ж добре? — з надією запитала я.

— Ні, у цьому разі погано. Мусите піти до онкологічної лікарні на огляд. І не затягуйте, бо ситуація досить серйозна. Ось вам скерування. — Ось так два роки тому я довідалася про свій страшний діагноз. Рак.

Я вийшла на подвір'я нашої кондитерської фабрики, сіла на лавку. У голові паморочилося, в очах потемніло. Як, звідки взялася хвороба? Я ж почуваюся цілком добре. А що мене чекає? Операція? Виснажливе лікування, на яке потрібна маса грошей? А де їх взяти? Ці думки роєм крутилися в моїй голові. Може, взагалі не варто йти до лікаря? Вимучать тільки, обдеруть до нитки, а однаково поховають.

Скільки мені залишилося жити? Рік? Місяць? Я підставила обличчя теплому травневому сонечку. Господи, чому я? Так не хочеться помирати...

Раптом пригадалися мені ті слова медсестри: "На щастя, не Ліда. Це інша Корнійчук..." Образа й обурення водночас піднялися у моїй душі. Ліду шкода, а мене — ні? Я двадцять років працюю на фабриці, мене цінують, поважають, квіти дарують у день народження. А виявляється, нікому я аж так дуже не потрібна. І справді, донька доросла, чоловік знайде іншу. Ніби жила — і не жила. "Сіренька така, тиха", — так вони, здається, про мене сказали.

І я заплакала. Несамовитий жаль до самої себе пронизав серце. Що бачила я у житті? Фабричну прохідну, кухню... Кожен день схожий на інший. На чоловіка гріх нарікати, він не п'є, не курить. Але коли востаннє чула від нього тепле слово? Коли ми виходили кудись? Донька одружена, живе в іншому місті. Може, Бог вирішив, що моє нікчемне існування дійшло логічного кінця? Але мені ж лише сорок два.

Я не могла більше працювати, відпросилася додому. Дістала з антресолей стареньку валізу. У ній — м'який пластик, кольорові клаптики тканини, мереживо... Коли Люся була маленькою, я робила для неї ляльки. Колись я закінчила школу мистецтв з відзнакою, хотіла вступати до художньої академії. Але мама вирішила, що краще мені здобути практичний фах: "Художники вічно голодні ходять, а на фабриці платять". Так я і потрапила в харчову промисловість. Та чи хотіла цього сама? Ні.

Взяла до рук пластик. З роками він затвердів, але я знала, як його можна розм'якшити. Незчулася, як надворі стемніло. І здригнулася, коли за спиною почула голос чоловіка: "Я вдома. Що у нас на вечерю?"

"Послухай, а в тебе є мрія?" — запитала, споглядаючи, як він наминає борщ. Чоловік аж ложку відклав і здивовано поглянув на мене: "Яка мрія?" "Не знаю... Я, наприклад, все життя хотіла з'їздити до Венеції". Він нічого не відповів і далі втупився у газету.

Наступного дня я пішла до лікаря. Він трохи мене заспокоїв, сказавши, що попередні аналізи іноді бувають хибними. Призначив ретельне обстеження. "Коли обійдете всіх фахівців, прийдете до мене з результатами. Десь за місяць ми знатимемо, чи. потрібна вам операція". Я думала, що весь цей час в очікуванні вердикту тремтітиму від жаху. Натомість сталося інакше.

Я взяла на роботі відпустку і занурилася у те, що люблю. Ходила на виставки, у театр. І ліпила своїх ляльок. Вже за місяць у мене накопичилася ціла колекція: ангелики, кумедні дітки в латаних штанцях, поважні пані у капелюшках. "Ти могла б на цьому заробляти, — зауважила подруга, заглянувши якось на каву. — Маю знайомого власника сувенірної крамниці. Хочеш поцікавлюся?" Я погодилася.

Настав час виходити на роботу, але я прагнула принаймні останні свої дні прожити так, як мені хочеться. "Ти здуріла?! — сварився чоловік. — У тебе ж стаж переривається!" Але, побачивши, що мої ляльки дають більший прибуток, заспокоївся.

Лікарі спостерігали за моїм здоров'ям півроку і врешті дійшли висновку, що в мене не рак, а лише вікові гормональні зміни. "Ви взагалі маєте набагато кращий вигляд", — сказав лікар. А медсестра Катерина, зустрівши мене випадково на вулиці, здивувалася: "Ви?! Така яскрава жінка стала, не впізнати! Як ваше здоров'я?"

За два роки, що минули, я була і у Венеції, і у Кракові, і у Берліні. А тепер збираю гроші на екскурсію до Лондона. Хочу побувати в королівській галереї, побачити Рубенса і Ван Дейка. Чоловік зі мною не їздить, вважає це триньканням грошей. Але мої ляльки цінують дорого, переважно їх купують іноземці. Крім того, влаштовую творчі майстер-класи, на які приїздять люди з інших міст і навіть країн. Тож можу дозволити собі задоволення побачити світ.

Якби не той страшний помилковий діагноз, у мене б не відкрилося друге дихання. Я б далі була "сіренькою і тихою". Такою, що існує непомітно, за інерцією, без радості та щастя. А я — живу!

Софія КОРНІЙЧУК

Джерело: "Експрес №54(7559) 2014"