Друге дихання

Уже понад десять років я працюю в Італії. За цей час була прибиральницею, продавчинею та просто рабинею.

Коли їхала на чужину, не знала іноземної мови, не знала, ким буду працювати, узагалі нічого не знала. Та поїхати на заробітки мусила. Після смерті чоловіка просто не мала вибору. Бо була безробітною, маминої зарплати фельдшера не вистачало, а на руках залишився десятирічний син...

СЛІЗЬМИ ЧОЛОВІКА НЕ ПОВЕРНЕШ

Мій чоловік Ігор помер раптово. Відколи його поховали, минуло понад десять років, але в мене й досі перехоплює дух, коли згадую той день...

Ігор не хворів, ніколи не скаржився на здоров'я. Того дня він прийшов додому о шостій вечора. Ми сіли вечеряти. За столом розмовляли про успіхи синочка Іванка в школі, про те, як минув день чоловіка на роботі. Довго жартували, сміялися, згадували цікаві історії.

Раптово чоловік став кашляти. Кашель був таки й сильний, що він задихався. Я одразу ж викликала "швидку". Та поки лікарі приїхали, в Ігоря зупинилося серце. Останнє, що він зробив, — схопив за руку сина, глянув на мене, тричі вдихнув повітря і помер...

Місяць, другий ми жили за мамині гроші. Вона працювала медиком у райлікарні. Поки я днями лежала в напівпритомному стані, вона встигала наготувати їсти, поприбирати, заробити грошей та ще й за внуком наглянути. Та одного вечора мама вирішила зі мною серйозно поговорити. Спокійним голосом вона сказала, щоб я шукала роботу. Пояснила, що слізьми й горюванням Ігоря не повернути, а сина треба годувати та вдягати. Я чудово розуміла, що потрібно влаштовуватися на роботу. Та на яку? Хто прийме мене без освіти, без досвіду роботи? Я ж звикла, що чоловік годує сім'ю, на ньому уся відповідальність. Та вибору не було. Обдзвонивши своїх подруг, які вже давненько їздять на заробітки, вирішила поїхати в Італію.

Щоб оформити всі документи, витратила майже всі заощадження мами, які вона роками зберігала під матрацом. Завжди казала — це гроші на смерть. "Хм. Ніби від смерті відкупишся", — жартувала я... Коли все було готове, я вирушила в Рим. На прощання поцілувала сина і сказала, щоб слухав бабцю. Та Іван дуже холодно зі мною попрощався. Після смерті батька в нас стосунки тільки погіршувалися. Син мене не слухав, часто робив щось мені на зло, а зважав лише на слова бабусі.

Якось я запитала, у чому річ. Та відповідь сина назавжди скалічила моє серце. "Мамо, ти винна, що тато помер". Я спитала, чому він так думає, а він холодно відповів: "Він тяжко працював, а ти відпочивала. Він втомився жити". Я змовчала. Хоч лікарі й діагностували в чоловіка серцеву недостатність і раптовий інфаркт, та це малолітньому синові не пояснити. У його свідомості відклався образ матері, яка тільки й чекала, коли батько принесе гроші додому. Виправитися в очах дитини й довести, що я теж можу важко працювати, — ще одна причина, яка спонукала мене поїхати на заробітки.

...Перший рік за кордоном був жахливий. Я бігала з однієї роботи на іншу. То підлоги мила в шикарних ресторанах, то прибирала лайно за сторічними божевільними італійками. Усі гроші, які заробляла, передавала додому. Рідко, але все ж вдавалося зателефонувати рідним. Що правда, впродовж року син жодного разу так і не підійшов до слухавки. Тому про його життя я дізнавалася від матері.

Ще через півроку мені вдалося на тиждень приїхати в Україну. Я привезла гроші, солодощі, одяг і багато іграшок. Буду щирою — це виглядало як підкуп сина. Та дорогі цяцьки не допомогли. Коли Іванко побачив мене, навіть не обійняв.

Натомість я помітила, як турботливо він ставиться до бабусі. Тепер вона для нього стала всім. У горлі стояв клубок, який я ніяк не могла проковтнути. У грудях пекло, та, зціпивши зуби, ввійшла в хату і жила так, як до поїздки, — допомагала матері готувати, прибирати, ходила на могилу до Ігоря.

Тиждень минув як один день, і я знову поїхала до Італії. Поїхала з болем у душі, бо розуміла, що їду знову надовго і далеко від своєї родини.

Я ЗНОВУ СТАЛА МАТІР`Ю І ДРУЖИНОЮ

Приїхавши в Італію, знов стала доглядати пенсіонерку. Вона була такою жорстокою, що два роки не відпускала мене в Україну, тож усе, що я могла, — передавати гроші синові та матері. Це був такий собі хабар за мою відсутність вдома, яка тривала, здавалося, вічність.

Якось мені вдалося знайти нову роботу. Я влаштувалася прибиральницею в одного синьйора. У чоловіка не було дітей, а жінка померла. Йому потрібно було готувати їжу, прибирати, прасувати одяг, доглядати газон і ще виконувати багато іншої домашньої роботи. Жити я могла в його літньому будинку біля басейна. Там було дві кімнати і ванна. Італієць платив пристойні гроші ще й вигоди усілякі забезпечував — давав вихідні, купував мені речі, дозволяв користуватися басейном.

Для мене ця робота була мрією. Нашим заробітчанам нечасто так щастить. До того ж Бернардо був красенем, ще й багачем. Зізнаюся, часто собі уявляла, що Іванко, мій рідний синочок, приїде до мене в гості й поплаває в басейні синьйора... Спершу я ставилася до Бернардо як до начальника — розмовляла з ним лише у справах. Та згодом зрозуміла, що, коли він проходить повз мене, моє серце б'ється частіше, руки пітніють, а щоки палають. Після смерті Ігоря я й не думала, що ще колись відчуватиму таке. Я серйозно захопилася Бернардо, а через деякий час зрозуміла, що й італієць поклав на мене око.

Та ми зізналися у своїх почуттях далеко не відразу. Минув рік, напевне, коли він підійшов до мене в коридорі, міцно притиснув до стіни руками і поцілував у губи. З того моменту в нас закрутився роман, щоправда, як і досі, я працювала на нього. Мене це влаштовувало, бо в Україні у мене була родина, яка потребувала грошей... Через рік я завагітніла. Народила італійцеві сина. Його ми назвали Лукою. Я стала матір'ю і дружиною. Та в Україні ніхто не здогадувався, що в мене народилася дитина і є нова сім'я.

СИН МЕНЕ НЕ ХОЧЕ ЗНАТИ

Я боялася, коли мій Іванко дізнається, що в мене в Італії чоловік і син, то зненавидим, ще більше. Тож я мовчала. Раз на кілька місяців приїжджала до сина в Україну, а потім по верталася до своєї малечі в Італію. Та якоїсь миті я зрозуміла, що не хочу так далі жити. Мене нарешті замучила совість, що я залишила своїй матері власного сина, а тим часом створила собі іншу сім'ю Тому вирішила повернутися додому, але з Бернардо і з Лукою. Я вже собі уявляла, як двоє братиків нарешті зустрінуться. Що правда, різниця у віці в них серйозна, бо ж Івану незабаром виповниться 21, а моєму дру гому сину тільки майже п'яті, рочків. Та байдуже. Я уявляла, як ми великою новою родиною гуляємо в парку, їмо морозиво, влаштовуємо пікніки. Та це все були лише рожеві мрії, які ро і билися в щент...

Перед тим як повернутися в Україну, я розповіла про спої наміри матері. Потім по телефону розказала свою історію й Івану. Та те, що я почула, мене шокувало. Іван — мій рідний син, кричав, говорив, що я зрадниця, остання к...ва, що сама ж убила батька, що я йому вже не мати, і якщо, не дай Боже, я приведу італійця на поріг батьківської хати, то він його вб'є — заріже ножем, з яким батько ходив у ліс по гриби. Після цих "кривавих" слів Іван кинув слухавку. Вже наступного дня мама розповіла, що тієї ночі Іванко не ночував вдома. Прийшов над ранок, ледве живий. Як з'ясувалося, він усю ніч пиячив зі своїм другом. Це ж я довела його до такого стану...

А ще мама сказала, що Іван налаштований рішуче і що всі його слова — правда. Я в розпачі. Боюся. Тепер не знаю, що й робити. Син ніколи не прийме у свій дім брата, а тим більше мого нового чоловіка. Через заробітки я втратила рідну дитину. Не бачила, як мій Іванко вигравав змагання, закінчив школу, вступив до університету... Я пропустила його життя. Цього вже не зміниш.

Натомість в Італії, цій країні сонця, я знову почала любити, відчувати, що комусь потрібна. Я вдруге стала жінкою. Нині мене переповнюють роздвоєні почуття. Караюсь, мучуся, але не каюсь... З одного боку, проклинаю той день, коли купила квиток до Італії, а з іншого — дивлюся на свого маленького сина-італійця і розумію, що якби цього не зробила, то не мала б такого чуда. У житті ніщо не дається легко. Кожен з нас несе свій хрест і чимось жертвує. Я пожертвувала одним сином заради іншого...

Марина, 43 роки, Рим

Джерело: "Моя сповідь №2(26) 2014"