Чим я завинила, мамо?

Справжнє тепло і підтримку я маю від зовсім чужих людей. А батьки мене знати не хочуть.

Минуло багато років, відколи слухалася їх, але тато і мама не можуть мене простити. Я і тепер впевнена, що, попри молодість і відсутність життєвого досвіду, вчинила правильно. Але знали 6 ви,як важко жити з тягарем байдужості ї злості від найближчих людей. За що вони так зі мною? Я не розумію...

ХІБА У ГРОШАХ ЩАСТЯ?

Я виросла в сім'ї інтелігентній і побожній. Мала безтурботне дитинство, навчалася у престижній гімназії з поглибленим вивченням іноземних мов. Завжди думала, що батьки — то мої друзі, яким усе можу розповісти, поділитися секретами.

Батьки насправді давали своїй донечці все найкраще, та, напевне, чекали від неї такої ж віддачі. Хоча, якщо бути відвертою, здебільшого від них я мала лише матеріальні блага. Тато і мама ніколи не приділяли мені достатньо часу й уваги, були перейняті своїми справами. Незважаючи на те, я добре вчилася, була доволі комунікабельною, цікавою та відкритою до всього нового. Як мені тоді казали подружки, завжди привертала до себе увагу старших хлопців.

Та чомусь із голови не виходять татові слова: "Дивись, не доходися. Бо і нам така будеш непотрібна, і кавалерові, напевне, теж..." Ще тоді ці слова мене шокували та збили з пантелику. Я думала: як це так, невже можна відмовитися від рідної дитини?! Втім тоді я себе заспокоювала, що таким чином батьки застерігають мене, шоб не наробила помилок. А в глибині душі все ж надіялася, шо якби так і сталося, то все одно не залишилася б сама.

ПОДВІЙНА ЗРАДА

Незважаючи на постійну увагу хлопців, у школі я так і не мала серйозних стосунків. Коли ж вступила до коледжу, то закохалася з першого погляду. Ніколи б не могла подумати, шо покохаю свого викладача з фінансового права. Цікаво, що мій викладач був старший від мене лише на шість років. На той час мені було вісімнадцять, а йому — двадцять чотири. Тоді для мене то був справжній еталон чоловіка, навіть не сподівалася, що він зверне увагу саме на мене.

Андрій Іванович гарно залицявся: квіти, цукерки, кав'ярні. А я не дуже опиралася новим почуттям. Думала, він же ж і старший, і, мабуть, досвідченіший у таких взаєминах. Тепер мені вже важко зрозуміти, як Андрій міг закрутити мені так голову. Але справді — він полонив і моє серце, і розум. Якою ж наївною я була!

Якось після романтичної прогулянки вечірнім містом він запросив мене до себе. Не можу сказати, що я наївно думала, що між нами нічого не буде. У нього ж був такий шарм, така галантність і такий підхід. Він казав мені про те, що любить мене, що нам пора жити разом. А я чомусь вірила і в душі дякувала долі, що звела мене з таким чоловіком.

Вдома я навіть не зізнавалася, що зустрічаюся зі своїм викладачем. Думаю, така перспектива моїм батькам не була б до вподоби. Бо на першому місці для них був матеріальний статус мого обранця, ну і, відповідно, товщина його гаманця. А тут — викладач коледжу з маленькою зарплатнею.

Боляче чути, що подружні пари не можуть мати діточок. Я ж завагітніла з першого разу. Надиво, не налякалася. Тішилася, що скоро стану мамою, а Андрій — татом. Тепер ми обов'язково будемо разом. Бо хіба може бути інакше? Думала, матиму підтримку як від батьків, так і від коханого. Хотіла познайомити їх з Андрієм і наївно сподівалася, що він запропонує мені вийти за нього заміж.

Як нині пам'ятаю: під час лекції Андрія Івановича я погано почувалася. Зазвичай бадьора, я тепер сиділа і просто чекала, коли ж закінчиться пара. Я вже тоді готувала ті слова, що маю сказати коханому. Так, я обдумувала, як у нас усе складеться в подальшому.

Мене і досі в жар кидає, коли згадую слова Андрія: "Так, мені було добре з тобою розважатися, весело проводити час. Та не більше... Така ти мені не потрібна. Забудь, що між нами було, а ні — тоді я сам допоможу тобі це зробити". Він просто сказав мені піти на аборт. Так, Андрій відмовився і від мене, і від нашої з ним дитини. І що мені було робити?

Коли я батькам чесно зізналася у всьому, вони мене просто відштовхнули від себе. Дали зрозуміти, що я їм тепер не донька. Боляче, та тоді вони холодно і відчужено мені сказали: "Якщо ти надумаєш зробити аборт, то ми зможемо тобі пробачити".

Тоді ж пелена впала з моїх очей, і все для мене стало очевидним. Для батьків моя вагітність асоціювалася лише із соромом, гріхом перед людьми. Власне, для них моя вагітність у такому віці — майже у 19 років — не вкладалася в ніякі рамки. Бо якщо я наважуся народити дитину, то буду сама, без чоловіка. Так, уже тоді я усвідомила, що самотня у цьому чужому для мене світі, і чекати на допомогу просто немає звідки. Моєю єдиною допомогою були ті гроші, які дали мені на аборт батьки та Андрій. Не спалося мені багато ночей, бо уві сні чулися лише дитячі крики та плач. Так, я дуже багато думала, адже, на перший погляд, опинилася у ситуації вибору. Вибору між власною дитиною і своїми батьками.

На ті гроші я винайняла скромну квартиру, яка зовсім не нагадувала тих розкошів, у яких досі жила. В одній кімнаті я мешкала, а в інших двох — бабуся з племінником, який їй замінив сина. Я знала, що, зробивши аборт, матиму батьків. Та тоді я не змогла на це наважитися. Бо розуміла, що то гріх і перед ненародженою дитинкою, і перед Богом. А я не маю права забирати життя в дитини, яка ні в чому не винна. За свою помилку я і так дорого заплатила, бо стала непотрібною для мами і тата.

БАБУСЯ МАРІЯ МЕНЕ ВРЯТУВАЛА

Прикро, та чужі люди стали для мене рідними, подарувавши мені турботу. Баба Марія готувала для мене їсти, навіть більше — допомагала як тільки могла.

Я й не сподівалася, та утеплій, душевній розмові бабуся просто промовила такі слова: "Живи, доню, скільки потрібно. А найкраща подяка для мене — щира дитяча усмішка. Не мала я щастя стати ні мамою, ні бабусею". Тож з пологового будинку мене вже забирали бабуся та її племінник Олег.

Так, він справді допомагав мені у всьому, ми гуляли разом із моєю донечкою, багато спілкувалися. Та й не помітили, як стали одне для одного рідними. Проте я й подумати не могла, що в Олега до мене ніжні почуття. Коли моїй Іринці виповнився рік, Олег запропонував мені вийти за нього заміж.

Зізнаюся, що після своїх помилок мені було важко наважитися на такий крок, знову довіритися чоловікові. Та тепер я вже зрозуміла, що він даний мені Богом, що турбуватиметься про мене і мою донечку. Бо зміг мене полюбити із чужою для нього дитиною. А це в нашому світі багато чого варте.

Так, у нього є невеличкий бізнес. Він є власником станції технічного обслуговування, тож проводить із нами вдосталь часу. Тепер ми плануємо відкрити салон краси. Мій коханий знає, що після декретної відпустки я захочу працювати. А так я і матиму час на сім'ю, і керуватиму роботою салону.

Незважаючи на такі позитивні зміни в житті, мені все одно дуже боляче, дуже! Мене так болить душа, що мої батьки відмовилися від рідної дитини й онуки. Досі непросто збагнути, що для рідних людей я — ніхто. Мені так хочеться стати для них знову рідною донею. Можливо, тоді серце заспокоїться. Бо з таким гірким болем важко жити.

Моїй донечці вже чотири рочки, вона жвава, весела дівчинка. Навчилася їздити велосипедом, любить малювати метеликів, вже знає всі літери і вміє читати по складах. Мамо, ти цього не бачиш... Ти не знаєш, який її улюблений мультик, як ніжно вона пригортається, коли хоче спати.

Якось доня прийшла із садочку і запитала: "А чому в мене немає дідуся? І чому в Павли-ка дві бабусі, а в мене тільки одна —Марія?" І що я маю їй на це сказати?

Вікторія, 24 роки

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"