Червневий грім

Мій семирічний похресник Олексій, вікно дитячої кімнати якого виходить у бік Донецького аеропорту, вже майже не боїться звуків стрілянини і вибухів. Дивно, але психіка дитини, що зростала у мирних умовах, уміло трансформує в потрібні образи небачене досі.

Але у сам розпал червневої грози, що вирувала над охопленим вогнем Донбасом, Олексій прокинувся і видихнув: "Війна!". На запевнення батьків, що це лише блискавка і грім, він з образою заявив: "Навіщо ви мене обдурюєте? Я вже не маленький. Такого грому не буває. Це — бомби ".

На жаль, ми, дорослі, вже й самі не віримо в грозу на початку літа. Ти живеш, мов на вулкані. Тебе можуть запросто схопити на вулиці й під дулами автоматів змусити до "трудової діяльності" — зводити барикади. Або ж просто зробити об'єктом для викупу. Ти вже не тішишся, що твоя донька гулятиме на випускному балу у продуманому до дрібничок святковому вбранні — не до свят. А омріяна відпустка, яку чекаєш цілий рік, стає примусовою евакуацією.

Навряд чи цим переймаються ті, хто затіяв криваві ігрища. Але історія знає безліч прикладів, коли з найнеймовір-ніших висот падав той, хто своїми цинічними діями копав яму цілим народам. І правда, я вірю, восторжествує.

А нам потрібно якось в усьому цьому вижити, дожити до миру. Зберегти не лише тіло, а й душу. Намагаючись залишитися людьми. Що насправді з кожним днем дається все важче і важче.

Нині справді кожен вибирає сам для себе "жінку, релігію, дорогу ". І те, що у мирний час було справою смаку й суперечок "за чаркою чаю ", сьогодні може вартувати життя. Раніше можна було сказати "ненадійний ", а зараз кажуть — "зрадник ". "Заробіток на життя" ниніможе стати смертельною небезпекою. А бажання зробити добру справу не завжди можна озвучити. Серед моїх знайомих багато людей різних політичних і релігійних поглядів. Але серед них майже не зосталося байдужих до того, що відбувається довкола. Хтось усе ще носить бутерброди на барикади і вправляється у доносах. Інші, ризикуючи життям, везуть ліки дітям у Слов'янськ та бронежелети солдатам, котрі потрапили у це пекло майже незахищеними. Хтось радіє кривавому видовищу—мертвим ополченцям у вантажівці. А хтось вжахається: так, це бандити, що приїхали до нас зі зброєю, але вони—люди. Хіба можна смакувати чужу смерть?Хіба твоя душа від цього не черствіє, не вмирає ?..

Війна нас змінила. Нерви здають, але плакати в мене не виходить. Душа вбирає жахливі розповіді про катування хлопців, яких вдалося вирвати від бойовиків. І крики про допомогу матерів тих, хто ще у них. Душа впускає у себе горе родини звичайної манікюрниці, яка загинула від випадкового снаряду біля Донецького вокзалу, так і не діставшись до родичів у Києві. Моя душа співпереживає розгубленим дідусям і бабусям, які тягнуть у сумках гречку і макарони зі ще не пограбованих магазинів. Ці старенькі, що вже колись пережили війну й голод, тепер налякані ще більше і вже не знають, кого їм боятися: "правосеків " чи "кадировців ", "білих "чи "червоних "...

Але не плакала моя душа. Чи то закам'яніла. Чи то берегла солону рідину для подальших, страшніших випробувань. А тут — розревілася, коли похресник Олексій прошепотів мені у телефонну трубку: "Ти теж думаєш, що це була гроза ? Знаєш, я дуже не хочу війни. Я, мабуть, боягуз. Тільки ти татові й мамі нічого не кажи... "

Аліса СЕРГЄЄВА, м. Артемівськ

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"