Бережіть свою першу любов!

"Добрий день! Мене звати Валентина, я хочу розповісти історію свого життя.

Так сталося, що я втекла від свого першого кохання за 8тисяч кілометрів, але не знала, що мене чекає у житті.

Я — росіянка. Виросла у невеличкому сибірському селі в багатодітній родині. Після закінчення школи пішла працювати у радгосп, в овочеву бригаду. У 17 років познайомилась із хлопцем, що прийшов з війська. Ми зустрічались майже два роки. Були закохані, почувалися щасливими. Дізналась мати про наші зустрічі та заборонила. У нашій сім`ї була наймолодша сестра з хворобою Дауна. Також у нього в родині була сестра, яка мала таку ж хворобу. Мати казала: якщо ми поберемось, то в нас можуть бути хворі діти.

Я перечила, плакала. Перше кохання чисте, світле, неповторне. Я вирішила втекти якнайдалі від кохання, від хати, від родини, щоб ніхто не знав, як буду жити. Хлопцеві нічого не сказала, звільнилася з роботи та поїхала на будівництво Братської ТЕС—то був 1962рік. А собі подумала: який перший хлопець зустрінеться та запропонує заміж, за того піду.

Так і сталось. Молоді дуже багато, познайомилася з хлопцем. Він також повернувся з війська. Ми зустрічались лише місяць. Він запропонував вийти за нього заміж. Йому було 23роки, мені 19. Він мені подобався, високий, стрункий, чорнявий, кучерявий.

Я погодилась без роздумів. Дали нам маленьку кімнатку в сімейному гуртожитку. Весілля не було.. Прийшли знайомі, поздоровили нас. Ми навіть не були розписані, тому що в нас не було рацсу. Треба було їхати на Лівий берег. Розписались ми, коли я вже мала йти в декретну відпустку. Потім чоловік відправив мене до своїх батьків на Львівщину. Я навіть не уявляла, яка то вона — Україна, який Захід. Та батьки чоловіка зустріли мене холодно, небажаною. Хотіли, щоб він одружився з дівчиною зі свого села, щоб ще й із житлом. Були дуже проти нашого шлюбу. Я написала усе, чоловік зараз приїхав та своїм рідним заявив, що мене не покине.

Житла не було. Ми тулились по чужих хатах. Нам було дуже-дуже важко, особливо мені: мови не знала, побут інший, свята, обряди, та я ще не була хрещеною. Хрестили нашого первістка, потім мене. До усього привчалась, звикала робити все, що не вміла. Після народження другого сина узяли шлюб у церкві. Робила все, щоб до мене його рідні змінили ставлення. Із хатою нам допоміг чоловіків старший брат. Щоб знати мову, пішла у вечірню школу. Тяжко працювала на роботі, вдома, в полі, на городі — і усюди був лад.

Народилось у нас четверо синів. На жаль, двох вже немає серед живих. Чоловік після невдалої операції на оці втратив зір. Вже восьмий рік, як немає чоловіка.

Якось поїхала до своїх рідних та там дізналась, що мій перший коханий також помер того самого року, що й мій чоловік. Якби знати, які труднощі мене будуть чекати, то, напевно, я б не тікала від першого кохання, а була б біля своїх рідних. Мені тепер так тяжко. Я почуваюся нікому не потрібною. Мені 71-й рік, 50 з них живу на Львівщині.

Від кохання не треба втікати, треба за нього боротись".

З повагою, Валя

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"