А зі спогадів — лише рік

Понад сорок років я прожила з нелюбом, а на схилі віку таки вийшла заміж за того, кого кохала все життя.

Він чекав на мена весь цей час. Чекав! Але долю не обдуриш. Незабаром вона знову розлучила нас. Цього разу — навіки.

"Один раз живемо!" — казав колись мій дід і, перехрестившись, випивав чарку самогону за обіднім столом. Баба сварилася, але дід на те не зважав: "Мовчи, жінко, бо знаю, що кажу". Нині, коли й мені стільки ж літ, як і тоді дідові, і я вповні зрозуміла ті слова: двічі життя не проживеш і жодної втраченої миті не повернеш.

У НЬОГО Є НАРЕЧЕНА

А тоді, у мої 20 літ, здавалося, що молодість — вічна, що веселитися можна нескінченно і що в житті не може бути непоправного.

Моя весна припала на 60-ті роки. У рідному селі на Буковині відкрили нову школу, я пішла працювати вчителькою молодших класів. Платня не хто зна яка, а все ж власна копійка. Мешкала я тоді з батьками і горя не знала — допоки у селі не з'явився Йосип.

То був молодий спеціаліст, щойно з інституту. Його прислали до нас працювати бібліотекарем. Високий, зі світлим чубом — хоч картину малюй! Вихований і начитаний, Йосип дуже відрізнявся від сільських парубків, і на нього стали заглядатися всі місцеві відданиці. Чимало дівчат, хоч читати не любили, стали вчащати до бібліотеки. І я теж.

Тоді часи були не такі, як тепер, почати розмову про щось, крім книжок, ні Йосип, ні я не наважувалися. Та замість слів промовляли очі, і, змінивши одні книжки на інші (що теж не будуть прочитані) , я бігла наче на крилах додому. А потім нетерпляче чекала танців у клубі: чи запросить до танцю? Та кожного разу мене чекало розчарування: Йосип приходив сам, до танцю нікого не запрошував, лише пас за мною очима. Натомість сусід Юрко кроку не давав ступити: "Потанцюймо! І додому нам по дорозі!"

Врешті моя нетерплячість обернулася проти мене. Якось я довірилась подрузі, мовляв, подобається мені Йосип, та й він, здається, небайдужий до мене. А та у відповідь мов відро холодної води: "У нього є наречена, вони листуються. Незабаром приїде — весілля справлять!"

МИ БУЛИ ЧУЖИМИ

Тієї миті сором, розчару вання і невимовна розлука затопила моє серце, як розпечена лава. Кілька днів я ходила мов у воду опущена. А потім зробила найбільшу помилку у своєму житті — вирішила не слухати більше свого серця і згодилася вийти заміж за Юрка...

Йосип прийшов на весілля, привітав, побажав щастя, а в очі не дивився. "Зрадник!" — подумала тоді. Звідки мені було знати, що подруга придумала "наречену" через заздрощі, бо сама була закохана в Йосипа?!

Невдовзі після весілля ми з Юрком виїхали на Тернопільщину. У нас народилися троє дітей — хлопці, справжні "татові сини", бо схожі на Юрка і ззовні, і поведінкою. Де їм всидіти за книжкою, якщо можна м'яча поганяти? А до хати лише за тим, щоб "мам, їсти", "мам, штани розірвав", "мам, коліно розбив"...

Поки діти були малі та ходили до школи, за щоденними клопотами старалася не зізнаватися, що в душі — порожнеча. Та приховувати це ставало дедалі важче. Юрко нічого не помічав. Насамперед він дбав про добробут: і вдень, і вночі на роботі-підзаробітках. За тими клопотами було не до душевних розмов та романтики.

З моєї любові до читання він лише сміявся: "Гроші! Ось про що треба дбати". Врешті ми перестали говори ти на ту тему. І я стала жити так, наче перебуваю у своєму окремому світі: закритому від усіх й тому такому самотньому.

Разом ми прожили майже сорок років: зовні щасливе подружжя, а насправді двоє чужих людей, що ніколи не розуміли одне одного.

А ЧИ ПРИГАДУЄШ ЙОСИПА?

Через півроку після смерті Юрія, царство йому небесне, я вирішила на свята поїхати до села, до родини. Якось, перемиваючи кісточки сусідам, родичка спитала: "А чи пригадуєш Йосипа? Він колись у бібліотеці працював, потім виїхав на Тюмень, а недавно вернувся. Тепер у нього квартира в обласному центрі є. А до села приїжджає на Різдво та Великдень". Якби не та язиката жіночка, наступного дня я б пройшла повз того, хто з'являвся мені у снах увесь цей час. Так, час не пошкодував красеня юнака — Йосип посивів, обличчя вкрилося зморшками, а роки зігнули колись струнку спину.

Соромно сказати, та при зустрічі мені, поважній пані, якій за 60, серце затріпотіло, як у дівчиська. Зупинились, обмінялись телефонними номерами. І говорили, говорили: про власне життя, про книжки, про політику, про всілякі дурниці... А через місяць Йосип сказав: "Якось через свою нерішучість я втратив тебе. За те сплатив сповна — усе життя був самотнім, проте нині не буде ніякого зволікання — виходь за мене заміж!". Уже невдовзі ми побралися, навіть взяли церковний шлюб.

Діти, звісно, були проти: "Здуріла на старість!" і навіть пригрозили не розмовляти зі мною. Та я вирішила: досить брехати самій собі і всім довкола, я прокинулася зі сну, що тривав сорок років, і решту життя хочу бути поруч з людиною, яка з одного погляду розуміє мене.

Наше "молоде" подружжя оселилося в Чернівцях. Той рік ми прожили наче в казці. Якби ще кілька років тому хтось мені сказав, що між людьми можуть бути такі злагода і порозуміння, я б не повірила. Та біда не спить. Що раз частіше Йосип скаржився на біль і на те, що зле почувається. До лікарні йти не хотів, жартував, мовляв, залікують. Та врешті довелося це зробити. Діагноз прозвучав вироком: онкохвороба, остання стадія...

Після того були три місяці боротьби зі смертю, проте цю війну ми програли. Йосип танув як свічка. "Не сумуй, — гірко всміхався він. — Видно, таки не судилося нам бути разом". Невдовзі його не стало.

Я поховала другого чоловіка і повернулася додому, на Тернопілля. Сини з невістками приходили покаятися, мовляв, погарячкували тоді, не подумали, що мені самотньо без батька: "Мамо, пробач..."

Нині доглядаю внуків, беруся за всю хатню роботу, яку лише подужаю зробити. Та від себе вже не втікаю, бо порожнечі в душі більше нема — тепер зі мною є спогади про цілий рік щастя".

Надія Іванівна, Тернопільська область

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"