А віночок доведеться зняти

Я враз, за кілька місяців, стала ворогом своїм рідним та колегам. Тільки тому, що — українка

Сиджу зараз за столом, пишу цього листа і плачу. Уже тиждень тільки про одне й думаю, але досі не вирішила, що робити.

Чи то бігти на вокзал і здавати квиток на потяг до Києва? Забути про своїх батьків, не їздити до них, зректися Батьківщини та всього рідного, любого серцю, відхреститися від своїх переконань? Чи пакувати валізи і збирати дітей, щоб назавжди звідси поїхати — від їхнього батька, від їхньої бабусі з дідусем, від їхніх однокласників, котрі ще кілька місяців тому були їм друзями?

...Я так мріяла відсвяткувати Великдень із дітьми та чоловіком у моїх батьків в Ірпені, що на Київщині! Досі згадую, як добре було минулого року. Чудова весна, рушники, писанки, вишиванки! Уся родина за столом, пісні, і навіть якщо суперечки — то доброзичливі. Переглядаю старі фотографії. А от Різдво у Львові, три роки тому — в гостях у двоюрідної сестри, що заміжня за галичанином. Коляда, вертепи на вулицях, модні кав'ярні, племінник несе мого сина на плечах на верхівку ратуші, бо малюкові важко йти сходами. Затишна садиба у Карпатах, господарі, такі люб'язні з "москалем" — моїм чоловіком та з нашими дітками... Невже про все це треба забути? Вирвати з серця — і не згадувати? Коли я закохалася в Євгена, коли погодилася вийти за нього заміж і поїхати з ним на край світу — в його рідну Вологду, на північ Росії, чи ж могла я уявити, що колись життя поставить мене перед таким вибором? Що Росія та Україна стануть ворогами? А ми з дітьми будемо "чужими серед своїх"...

ЗІ САНТА-БАРБАРИ В МИНУЛЕ

Ми з Женею познайомилися 12 років тому в Санта-Барбарі. Так-так, не дивуйтеся — у тій самій, американській. Я студенткою приїхала у США за програмою "Ворк енд тревел" на літні місяці, аби удосконалити англійську та попрацювати.

Відробивши контракт і назбиравши 3 тисячі доларів, я ще два тижні мандрувала країною. Заїхала і до Санта-Барба-ри — мама дуже вже просила з'ясувати, чи справді там живуть так, як герої відомого серіалу. Трохи пофотографувала, а тоді зайшла до кафе.

Тоді я мала пірсинг, червоне волосся і чорну майку з написом "Ария". Саме на неї і "впіймався" Євген в американському кафе. Підбіг до мене, радісний: "О, моя любимая группа! Ты русская?" "Українка!" — відповіла я. Він махнув рукою: "Ну, все равно же наша!" Пригощав піцею, а потім ми гуляли вулицями... І далі вже подорожували разом. Виявилося, він приїхав до США теж на "Ворк енд тревел". І теж мама його попросила "проінспектувати" Санта-Барбару...

Потім були місяці спілкування в інтернеті. А потім Женя приїхав до мене на зимові канікули. Ми їздили до Києва, ходили разом на концерти. Ро зуміли одне одного з півподиху. Мрії у нас були схожі. Й ідеали. Співали разом: "Я свободен, словнотица в небесах! Я свободен, я забыл, что значит страх!"

До літа ми вже розуміли, що розійтися, жити не разом—неможливо. Я якраз закінчила навчання, отримала диплом. Була безробітна й вільна мов птаха. А у Жені в рідній Вологді вже була робота. З непоганим окладом і кар'єрною перспективою. Мені хотілося жити на рідній землі. Та кохання кликало на чужину. І я наважилася. Поїхала.

Виявилося, що до Вологди добиратися довше, а ніж до Нью-Йорка! Переліт до Америки з Києва — 9 годин. Поїзд до Москви їхав 13 годин. А потім пересадка, і ще 9 годин до Вологди. Пам'ятаю, потяг був брудний і обдертий. їхав помалу, і мені час від часу здавалося, що я подорожую навіть не в іншій країні — а в іншому світі. Чи, може, навіть столітті. Тут точно не XXI століття — максимум ХIХ! Такі обшарпані села я бачила тільки на картинах старих російських художників...

А от у Вологді мені сподобалося. Ці світлі старовинні церкви трохи нагадували Київ, тож на серці було тепліше. Ну, а райони радянської забудови — вони по всьому колишньому СРСР однакові... Батьки й сестра Жені прийняли мене дуже приязно. Навіть сюрприз приготували: виявляється, для мене вже знайшли місце праці! Однокласниця мами—начальник у міському управлінні освіти, тож підказала, у якій школі вільне місце вчителя англійської мови. Кілька формальних процедур, аби підтвердити мій диплом випускниці факультету іноземних мов — і пиши заяву на зарахування. Отак я опинилася у Росії.

ПРО ЩО СПІВАЄТЕ?

... Ми їздили до бабусі й дідуся на Київщину, поверталися з валізою прекрасних українських книжок, тож наші малюки вчили напам'ять і про "кіт зліпив собі пиріг", і про "зайчаточко вухате". Колискових діткам завжди українською співала.

У дитсадку на ранках донечка часто виконувала "Ти ж мене підманула" чи "Червону руту", а багато батьків та вихователів підспівували. Всі знали ці пісні! Робили мені компліменти, розглядаючи Алісину вишиванку: "Невже сама вишила? Чудо! А які кольори!" Я обговорювала з учнями пісні " Океану Ельзи", я навіть раз возила свій клас на екскурсію до Києва... їм дуже подобалося.

Щиро скажу, я не помітила, коли все почало змінюватися. Коли ми з Женею познайомилися, він мріяв, аби в його рідному краї все було так, як в Америці, тільки ще краще. Щоб і повага до людей, і вільне підприємництво, і права, і свободи, і високі заробітки. А тепер він в унісон з іншими кричить про те, що Росія — не Америка. І правильна нова доктрина Путіна: Росія — не Європа, бо то "піндоси" та "ліберасти" — отакі слова тепер у його лексиконі.

У березні моя Аліса мала брати участь у дитячому творчому конкурсі "Любов моя — Вологодчина". Не знаю, чим я думала, чому не зважила на той патріотичний чад, який охопив тут усіх... Але допоки вони ходили з прапорами і гаслами на підтримку "повернення Криму", моя донька готувала з педагогом з вокалу "Нащо мені чорні брови". Відомий романс, хто його тільки не співав! І костюм ми підготували відповідний. Вишиванка, віночок. Красиво!

Та після огляду всіх номерів концерту на генеральній репетиції мене раптом викликала "на килим" директриса. І заявила, що номер доведеться змінити. Мовляв, із "хохлами" ми — один народ, і віра у нас православна, але в наш час краще не педалювати "бандерівські" теми. Віночок краще зняти — бо він однозначно з Україною асоціюється. Люди в залі не зрозуміють. А тим більше начальство. І вишиванка в Аліси — бандерівська, виявляється. Бо червоним і чорним вишита!

І пісня ворожа, антиросійська. Бо як інакше зрозуміти рядки " Свої люди — як чужії"?

ВИ Б І ЩЕ ПРАПОР ВИНЕСЛИ!

Директорка почала з мирних інтонацій, турботливо так спершу докоряла мені нечутливістю до моменту. Мовляв, віночок зніміть, пісню виберіть іншу — і хай дитина співає. Вона ж така талановита, не можна її позбавляти шансу на перемогу! Однак, перераховуючи аргументи, сама себе накрутила до крику, істерики та образ. Солідна дама, педагог із 30-рі-чним стажем, їздила обмінюватися досвідом до Швеції, Німеччини і навіть Великої Британії, раптом перетворилася на базарну бабу.

"Вы бы еще жовто-блакитный флаг на сцену вытащили! Вас Россия кормит, воспитьвает, а вы на нее плюєте! Бандеровцы проклятые! Пролезли сюда, едите наш хлеб и все тут ненавидите! Язык исковеркали! Беру нашу православную не уберегли, позволили униатам измываться над батюшками и святами иконами! Да вы вообще знаєте, что там в вашем Києве творится? Там милиционеров сожгли ваши бандеровцы оголтелые! Фашисти! Дедов наших за ленточки георгиевские бьют! А вы тут улыбаетесь! Если бы я вас десять лет не знала, я бы подумала, что вы специально диверсию устроили! А может, так и есть? Пробралась сюда обманом, парня честного охмурила — а сама бандеровка, фашистка, террористка? Ненавидишь нас, москалей? Честно говори!"

У кабінет зайшла завуч і приєдналася до начальниці в поливанні мене брудом. Що я вкладаю у дитячі голови? Мовляв, я пропагую гомосексуалізм! Бо коли ми читали Оскара Уайльда в оригіналі, я розповіла дітям, за що він сидів у в'язниці (за зв'язок із чоловіком). І батьки скаржилися, але вона мене "відмазала"! І я їй маю бути вдячна! І взагалі, чому на карті світу в моєму кабінеті Крим досі позначений тим же кольором, що й Україна? Він же "ісконно русская земля"? І взагалі, час тим же кольором всю Україну замалювати. Бо скоро і так возз'єднаємося. Путінже обіцяв нарешті зібрати разом "русскій" народ, розведений підлими політиканами на українців, білорусів та великоросів... Щоб не звільнили за якоюсь вигаданою статтею, я мовчки написала заяву на звільнення. Тепер безробітна. І чи візьмуть кудись тут "бандерівку"?

"СВОЇ ЛЮДИ — ЯК ЧУЖІЇ"

Знаєте, а може, й не випадково я порадила Алісі ту пісню на конкурс. "Свої люди — як чужії". Я довго відмахувалася від цієї думки. Ще в грудні, коли російське телебачення почало поливати брудом українців, створювати з Майдану образ пекла, я намагалася пояснити чоловікову та його родині, нашим друзям, що все не зовсім так. Бо на Майдані стояли мої однокурсники. І батько їздив на кожне віче. Я знала й відчувала, що теж була б там, по той бік барикад, якби жила не у Вологді, а в рідному Ірпені. Однак усе було марно. Вони не чули мене. І щоб не загострювати стосунків у сім'ї, я змусила себе заплющити очі й затулити вуха. Не чути образливих коментарів. Не лізти в суперечки. З чоловіком ми домовилися: ніяких політичних тем. Жили кілька місяців тільки дітьми й побутом.

Та градус напруги постійно зростав. І від лавини тієї пропаганди вже не можна було відмежуватися стінами квартири. Вона пролізла навіть до тих, хто давно викинув телевізор.

Знаєте, яка нині улюблена пісня мого коханого чоловіка? Що він наспівує, коли іде в авто по бездоріжжю? "Будем жить, мать Россия! С нами крестная сила, Не в первой рисковать Нам своей головой! Были орды и ханы, Грозные атаманы, Но последнее слово Всегда за тобой!"

Раніше я усміхалася, коли він іноді називав мене "хохлушкою", жартував про сало й борщ. Атепер мені це — як ножем по серцю. Бо він вороже сприймає навіть українські пісні в моєму плеєрі, а українські книжки дітей скинув у ящик під ліжком. Мовляв, "пилюку збирають", а у домі має бути свіже повітря.

Коли я в сльозах прийшла зі школи і розповіла про все, що сталося, він мене не підтримав. Навпаки, засудив. І теж розкричався. Що я дурепа, що не треба було своє бандерівське на перший план висувати, що начальство треба слухати. І взагалі, до чого тут, у Вологді, віночки й українські пісні? Що, дитина російських співати не може?

Ми довго сперечалися. Він мене не чув. З нього полізло все те саме, що і з телевізора. Певно, назбиралося за час нашого "мораторію" на політичні теми — а тут прорвало. Про "Крим наш", про "хунту при владі", про "терористів-бендер", які стріляли в спину нашим дідам, про те, що України ніколи й не було, її вигадали, і "піндоси" хочуть ослабити Росію, але їм не вдасться, і "ми всьому світу покажемо". І "за нами буде останнє слово"...

Вести з чоловіком розмови про переїзд із дітьми до Києва, де мене та їх не цькуватимуть за "бандерівськікорені" — марно. Я заїкнулася. І дістала по лиці. Від коханого, милого, мирного Жені! Що ж це діється? Це теж—та сильна рука, що запанувала у Росії? Цієї миті я дуже чітко усвідомила: ми й справді не один народ. Я, українка, такого терпіти не можу!

...Два тижні рятуюся в українських сайтах інтернету. І не знаю, як вирішити основну проблему свого життя. Яку частину серця вирвати і спалити? Батьків, волю та Україну — чи чоловіка, батька своїх дітей? Втекти і судитися за дітей, починати з нуля на рідній землі— чи змиритися, змовчати, вивісити триколор на балконі. Перемалюватися на російську патріотку — як Валентина Матвієнко і радіти, коли російські танки підуть по моїй землі? Коли російські солдати стрілятимуть у моїх батьків?..

Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні, де є майбутнє. Але чи можу позбавити їх батька?

Боже, хто ж нам допоможе?...

Марія

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"