А що ти мені дала?

Донька зреклася мене тільки тому, що я мало заробляла.

...Гануся народилася коли мені було 25 років. Ми з чоловіком дуже любили донечку. Бо вона була єдиною нашою дитиною. Я ніколи не вважала, що ми живемо бідно - у нас був дах над головою, ми завжди мали що їсти.

З чоловіком ми працювали на заводі. Донечку старалися одягати та взути не гірше від її однолітків, іграшки гарні дарували. Донечка захоплювалася народними танцями, і ми купували їй костюми, оплачували поїздки на гастролі.

Потім назбирали грошей на престижний університет і Ганнуся вступила на юридичний факультет. Щотижня я передавала донечці гроші на навчання та продукти. Ми взагалі були наче подружками і довіряли одна одній. Тому те, що сталося згодом, мене мало не вбило.

Наша Ганнуся закінчила університет і лишилася жити в місті. Все рідше запрошувала нас до себе. Раз, коли я приїхала до неї у гості, донька зустріла мене не словами "Мамо, як ви доїхали?", а "Заховайте ту страшну картату сумку. Таких вже мільйон років ніхто не носить. Люди скажуть, що моя мама — селючка". Те слово мене вразило. Хіба не завдяки селу моя Ганнуся змогла закінчити університет і здобути престижну освіту? Якби ж не наш город, з якого ми продавали бульбу і городину, якби не кури і качки, то звідки б ми стільки грошей набрали?

Але я промовчала. Відтоді почала помічати, що мою скромну і милу Ганнусю ніби підмінили. Вона стала соромитися мене. Далі ще гірше. Ганнуся вийшла заміж. Нас з чоловіком на весілля не запросила. Сказала лише: "Ми гучно не святкували". Для мене це був шок, бо ж як можна піти під вінець без благословення батьків? "Ну-у-у, нас Антонові батьки благословили", — випалила мені донька, коли я таки приїхала до неї в гості.

На поличках у її квартирі я побачила фото з гучного весільного застілля. Я вдала, що не помітила їх.

Хтось подзвонив у двері. "Ой, мамусю моя кохана, привіт. Проходь. У нас гості", — чула Ганнусин голос. У кімнату зайшла красива жінка мого віку. Вона була охайна, доглянута, модно одягнена. На відміну від мене — простої селянки. "Це — Лариса Федорівна,моя ма...", — коротко відрекомендувала мене Ганнуся своїй, як виявилося, свекрусі. Але роль свекрухи тут більше підходила мені. Бо донька у присутності Аліночки (так назвалася моя сваха) жодного разу більше не назвала мене мамою.

А от Аліночку вона просто закидала компліментами. "Ой, як шкода, що ви не змогли приїхати на весілля, — каже моя сваха Аліночка. — Як ваш чоловік? Уже одужав?"

Мене наче громом вдарило. Я лише кивнула, як мені показала Ганнуся, яка стояла за спиною Аліночки. Виявилося, що ми не приїхали на весілля рідної та єдиної доньки, бо в нас нібито тато захворів...

"Мамусю, заходьте, коли будете близько. Чмоки-чмоки", — прощалася моя доня із свекрухою.

"Ганнусю, що це було?" — запитала я. "Ти все не так зрозуміла, — спробувала викрути тися вона. А потім сказала: — Його батьки дали мені все: квартиру, машину, дорогий одяг. А що ти дала. Ти одягаєшся як жебрачка. Ти світу не бачила. Ти, крім своїх городів, нічого не знаєш. Як тебе людям показувати? Вони — освічені, заможні. Як мені їм показувати таку матір? Що ти дала мені?". "Життя", — промовила я. Але вона лише усміхнулась: "Життя кожен може дати. А як в ньому жити?".

Я вибігла геть. Чоловікові нічого не розповідала. Але він і сам усе розумів. Про доньку майже не говорив. "Сором мені. Не зумів я її виховати людиною", — якось сказав.

Минали місяці, роки. У Ганнусі народився синочок—наш онук. Але дізналися ми про це не від неї, а від сусідки Маринки, яка також жила в місті.

Дуже хотілося внука побачити, та ганьбити доньку своєю незаможністю ми не стали. "Хто знає? Може, вона вже сказала, що ми померли", — спробував пожартувати чоловік...

Та одного дня Маринка принесла лихі новини. "У лікарні ваша Ганнуся. Від алкоголізму лікується", — випалила сусідка. Ми довго не могли прийти до тями.

"Чоловік її кинув. Іншу знайшов. Свекруха, яку вона так любила, шкіряні куртки і ексклюзивні сукні вже новій невістці дарує, — розповідала Марина. — Ганнуся стала пити. Дитину не пильнувала. Сестра чоловіка вашого онука забрала. З квартири її вигнали. Якийсь час жила у мене. Але і я не витримала. Відвезла її в лікарню. Так допилася, що під крапельницю довелося покласти".

За кілька годин я уже сиділа біля ліжка своєї дитини. Яка ж вона була змарніла. Дуже довго спала та нарешті розплющила очі.

—Доню моя кохана. Ну чому ж ти до мене не приїхала? — плакала я.

— Може, хоч проклянеш мене? І мені легше стане. Такого не вибачають. Я ж тебе зреклася. На гроші тебе проміняла. Вигнала з хати. Яка ж я тобі доня?

Потім вона заплющила очі. А за якийсь час сумно промовила:

— Вибач мені, мамо.

А я плакала від щастя, бо знову почула слово "мама".

Лариса Федорівна

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"