А невістка таки нездала...

На весіллі єдиного свого синочка -Славчика - Стефа весь час плакала. Дехто міг би й подумати, що так воно завжди є, коли син жениться чи донька заміж виходить. Бо ж спогади напливають: як маленьким був - робив перші кроки, потім до школи пішов - знову нові клопоти... І все це ніби вчора, а тут бач - уже весілля, одружується син, дорослий уже став, власну сім'ю має... Аж не віриться...

Та зовсім не тому лила Стефа гіркі сльози. Час до часу щось нашіптувала своїй сестрі, яка, зважаючи на реакцію, її підтримувала й обидві скоса поглядали на Стефину невістку - Людку, як самі її називали... "Ой, Боже мій, Боже, і де ж то є та правда, га, скажіть? Обкрутила хитра дівка хлопчину - і мусить тепер женитися, бо вона, бачте, вже чекає дитину, - вкотре виливала Стефа за столом свої жалі. -Та мій Славчик сам іще дитина, уди ж йому женитися?.. Та хоч би ще яка дівчина відповідна, а то... Ні краси, ні багатства..." -"Стефко, сиди тихо, з лиця води не пити, та й не така вже, зрештою, твоя невістка і нездала, -"розряджала" атмосферу котрась із родичок, - і гроші чи, як ти кажеш, багатство в житті не головне...". Хтось на знак згоди з тією самою родичкою кивав головою, а хтось, дивлячись на запухлу від сліз Стефу, й собі пускав сльозу...

Люда, Стефина невістка, родом із Черкащини. Разом зі Сла-виком вони навчались у виші. Не можна сказати, що Ярослав одружувався з Людмилою лише тому, що вона була вагітна. Вони кохали одне одного. Стефа, як довідалась від сина, що він хоче одружуватись, перше, що запитала, чи багата його наречена, чи батьки її шановані люди...

Людмила не була з багатої сім'ї, та й бідними вони теж не були. Батько працював інженером, мати - продавцем... Зрештою, Славкові батьки також не розкошували: Стефа - медсестра, а чоловік її, Василь - водій. Славчик був єдиним їхнім сином, і заради нього батьки ладні були зробити все. З дитинства хлопець мав усе найкраще: іграшки, одяг.

І батьки, надто Стефа, вважали і його найкращим.

Ярослав не був поганим, але й особливою вродою не міг похвалитися. Однак, попри те, що батьки аж надто опікували , й балували його і щоденно повторювали, що він найкращий і повинен мати завжди також усе найкраще, не виріс якимсь зазнайкуватим: був тихим, спокійним. Єдине, чим "нашкодила" та надмірна батьківська опіка і любов, - то зробила його абсолютно безпорадним. Але про це згодом...

Після весілля молоді пішли жити до Стефи. "Не відпущу я свого Славчика нікуди з дому", - голосила щоразу жінка, навіть якщо ніхто про це унеї не запитував. Та й дім у них великий, добротний... Словом, пішла Люда у невістки. Василь, свекор, більше мовчав, а от Стефа була справжньою свекрухою - про таких у народі розповідають здебільшого невеселі або ж кумедні історії: завжди мала претензії до невістки. І, може, була б у домі така собі "Кайдашева сім'я", якби не Людина вдача: вона ніколи не огризалась, завжди мовчала і робила все на "свекрушин лад".

Та Стефа однаково була невдоволена: чомусь ніяк не могла , змиритись, що синова обраниця не багата і не знатного роду, от і, як кажуть, зганяла злість на невістці...

Час минав. Уже у Славка з Людою двоє діток. І живуть наче непогано. Онучат Стефа, щоправда, дуже любить, бо ж обоє хлопчиків - викапаний її Славчик. А от із невісткою як не ладила, так і не ладить. Хоча ні бійки, ні навіть сварки в їхньому домі чи на подвір'ї ніколи не буває. Просто Людмила завжди мовчить, лиш Стефа висловлює свої претензії...

Славчик, як і раніше, одягнений, як то кажуть, з голочки, а Люда, що за дівчини привезла у дім чоловіка, те й доношує. "А їй нащо? - переконливо каже Стефа, - вдома ж сидить із дітьми.-.." А от Славчик ходить на роботу. Робота в нього панська: заробляє, щоправда, мало, але й не наробиться... До того ж на роботі дівчат молодих і вродливих багато. Голова ж нічим не зайнята, руки теж. А чоловік він молодий, має авто... Тож і сам не спам'ятався, як закрутила йому голову одна із цих красунь...

Співчутливо поглядають на Люду сусіди. їй самій нічого не кажуть, а от Стефі розповідають. "А я що зроблю? - знизує та байдуже плечима. - Замолодий мій Славчик був іще до женячки, не нагулявся... А що Людка думала, що заміжжя - то мед? Ой, ні, то терпіння... І чоловіка треба вміти обійти, вміти втримати... То нехай тепер чухається в голову..."

Та коли Стефа дізналась, чия то донька її Славчика коханка, забила на сполох. "Людоньки, в її родині ж самі алкоголіки і гуляки, - кричала до сина. -Славку, з хати тебе вижену, біг-ме вижену і не подивлюся, що ти син мені рідний...". Славчик маму послухав. Сам розумів: без матері він є ніц - ради собі не дасть...

Були ще, і то не раз, пригоди зі Славчиком: то з горілкою перебрав - і в аварію потрапив, то ледь не сплутався з наркоманами... Дорого, дуже дорого обійшлося витягувати його з тих усіх бід. Усі гроші, що Стефа відкладала десятками літ, як кажуть, на чорний день, мусила віддати. А дорікає й далі невістці: "На шиї сидиш у мене ти і вся сім'я твоя... Діти он, уже підросли, їхала б кудись за кордон і заробляла, бо тут не доробишся... Чи ти як думала: все життя чужим горбом, так?.. Хотіла заміж - ото й маєш. Із чоловіком треба вміти жити... Славчик за кордон ж не поїде - здоров'я не має, а ти збирайся..."

Так, то так - нехай. Люда ж тільки за те, щоб у сім'ї все добре було. От і зібралась, поїхалав Італію. "А де ж то ваша Лю-дочка?" - перепитують сусіди. "Поїхала за кордон, - з жалем відповідає Стефа, - а їй що: дітей кинула не мене і на Славця, задерла "хвоста" - і гайда на чужину..."

Уже давно не сприймали сусіди тих Стефиних безпідставних нарікань на невістку. Не рік поряд прожили і не два, тож усі бачили, що дуже добра Люда людина, терпляча. Не раз перешіптувались між собою жінки, що й чоловіка вона ліпшого вартує... Не раз і Стефі нахвалювали невістку, але та завжди знала своє: Людка таки нездала... А от Славчик її кращу міг би мати дружину...

Зле було Люді на тих заробітках. Дуже сумувала за чоловіком, за дітьми. Але працювала, багато працювала, бо знала, чого туди приїхала, і хотіла якомога швидше повернутись додому. За два роки й повернулась. "А де ж ті гроші, .які я передавала: ні ремонту ж у хаті, ні навіть, як кажуть, горнятка нового?..." - здивовано запитала, ледь оговтавшись після довгої дороги. "А жили твої діти зі Славчиком, по-твоєму, за що?.." - з натиском запитанням на запитання відповіла, як відрізала, Стефа...

Це вже згодом Люда від чужих людей дізналась (добре ті люди зробили, що розповіли, чи зле - питання інше), що гроші, які вона висилала, Славчик пропив і прогуляв, а свекруха ще й потурала тому: "Молодий ж він іще, а жінки нема..." - виправдовувала сина, коли хтось розплющував їй очі на те, що діється... Простила все Люда: як не як, а вдома з дітьми таки Славчик і свекруха залишились. І, не пробувши в Україні навіть двох місяців, знову подалась на чужину. Знову Люда важко працювала, відмовляла собі в усьому... Єдине, що змінилось, - зароблені гроші відкладала, а рідним передавала лиш на найпотрібніше: квартплату, одяг, харчі...

Ой, як же ганила Стефка тоді невістку: "Ну ніц не висилає нам, вірите, ніц, - казала, і оком не моргнувши. - А Слав-цьо ж мій, бідака, здоров'я не має і де ж він заробить ту копійку? А хлопці ж ростуть... Ой, я відразу казала, що нездаль тая Людка, і то добра нездаль... Десь коханця вже собі там знайшла, а про чоловіка і дітей забула..."

За якийсь час повернулась Люда з Італії. Купила трикімнатну квартиру, облаштувала. "Людоньки, то ти від мене синочка" й онучат забираєш? - ридала , на порозі Стефка. - Сама йди жити в тую нову хату, а вони зі мною залишаться!" - "Коли хочете, житимемо знову разом, а , квартира нехай стоїть - діти ж підростають", - спокійно відповіла Люда. "Не хочу тебе й видіти..." - лементувала Стефка. Але якось, як кажуть, вляглося. Знову живуть усі разом. Стефа з роками стала ще прикрішою. І якось Славко сам запропонував дружині, мовляв, поїдьмо разом за кордон. На тому й зійшлися. "Не пущу, не пущу, - впавши на коліна, тримала за ноги сина Стефа, - вона нехай , їде, а тебе не пущу..." Але Славко з Людою таки поїхали. Та не пробув Славчик там і двох місяців: за кордоном, щоб щось заробити, треба ж працювати, а він до цього не звиклий, ще і й згадав, як мати завжди каже, що слабий він... От і повернувся додому. А Люда залишилась. І Стільки ж грошей пішло Славкові на візу - треба відробляти...

Підросли вже й діти - заробила Люда і їм на навчання. Наскладала на ще одну квартиру...

Люда має вже документи на легальне працевлаштування за кордоном. Часто приїздить додому: як і раніше, дуже сумує за рідними. Поважають і люблять Людмилу і родичі (Стефині, до речі, також), і сусіди. В один голос стверджують, що давно" могла б знайти собі іншого чоловіка, навіть у тій же Італії, а не триматись того Славка - пияка і гультяя... І не здивувався б ніхто... Лише Стефа й далі нарікає на невістку. "Таки ліпшу міг мати мій Славцьо жінку, - каже кожному, кого не перестріне, -та видно, доля йому така була написана з тою Людкою побратися... Ой, нездала вона таки... Була нездала, нездалою й лишилася..."

Джерело: "Життя. Історії № 14 (170) 2014"