А може, станеться чудо...

Якби я знав, як складеться доля лікаря, що не захотів боротися за моє здоров'я, то навіть тоді, дитиною, не побажав би йому такого.

Я народився кволим і слабким, матері на той час було 43 роки. Моєму старшому братові — 21. Батько, дізнавшись про материну вагітність, покинув родину — в нього уже давно була інша жінка.

Років зо п'ять я майже постійно перебував у лікарнях. Згодом зміцнів, пішов до школи. Ганяв із хлопцями м'яча, вчитися не хотів. Моїм найбільшим захопленням був футбол, я грав у юнацькій збірній області. Навіть брат, який зазвичай був байдужий до мене, приходив на матчі та казав, що я ще стану знаменитим футболістом, виступатиму за якийсь відомий клуб десь у столиці, а то й за кордоном.

Але не судилося похвалитись перед родиною спортивними перемогами.

Усе почалося у 13-річному віці. В одному з матчів хтось сильно вдарив мене по нозі. Величезний синець ніяк не хотів сходити. Ми з мамою пішли до лікарні. Лікарі довго оглядали ногу, послали на аналізи. Згодом мама довго плакала і не дозволяла мені ходити на тренування, а я втікав, перебинтовував ногу і вперто виходив на поле. Та нога не гоїлася. Коли ми вкотре пішли в лікарню, я підслухав розмову мами з лікарем.

"Шанси, звісно, завжди є, проте це пухлина. Потрібні додаткові обстеження, лікування, та й, можливо, операція. Але це краще зробити хоча би в Києві. Та ви розумієте: знадобляться гроші, і немалі",— казав мамі високий дядько в білому халаті. Я тоді ще мало що з того розумів, лише відчував, що з футболом доведеться розпрощатися.

Через це мені стало зле. Я розплакався. За хвилину вийшла мама. Вона все зрозуміла, стала біля мене і також плакала. На тренування я перестав ходити, натомість ми "прописалися" в лікарні. Нога щодня боліла сильніше, посиніла ще більше. Уколи, таблетки, крапельниці, опромінення, біль, лікарі, заплакане обличчя мами, стримані підбадьорювання брата... Так минув рік. Якщо мені ставало краще, то лише на день-два, згодом біль відновлювався. Ставав ще сильнішим. Лікував мене Олег Ярославович, дебелий дядько, якого поза очі я називав "кабаном".

Власне, його розмову з мамою я тоді й підслухав під кабінетом. Того вечора, який перевернув усе моє життя, він знову говорив з нею. "Вашому синові потрібні сильніші ліки, шукайте гроші та їдьте до Києва", — казав "кабан". "У мене ж нема грошей, і так продали все, у людей просили, зичили, вже й соромно в очі багатьом глянути. Я не працюю, інший син також ледве зводить кінці з кінцями. Може, якось можна зробити так, що його безплатно візьмуть на операцію? Посприяйте, я вас благаю, лі-і-ікарю", — ридала мама.

Він відійшов, очевидно, чекав "віддяки", але мама грошей не мала. Тоді "кабан" рішуче сказав, що в них у лікарні благодійного фонду немає, а вона й далі може звертатися до добрих людей. Як назбирає потрібну суму, він завжди готовий нас прийняти. А поки що можна забрати мене додому. Може, станеться чудо...

Наступного дня ми й пішли додому. Мама старалася не показувати хвилювання, виходила плакати в коридор і багато молилася. Просила, аби і я молився, може, як казав лікар, станеться чудо. Я тоді страшенно зненавидів цього "кабана", бо розумів, що лікувати мене ніхто безплатно не буде. А ще потайки бажав лікареві, аби він помер. Та й мамині прохання про молитву страшенно дратували. "То все через нього, оту здорову вгодовану свиню, що рилом гроші чує, — думав я, стискаючи кулаки від болю. — Через нього я, напевно, помру. Але тоді... нехай і він помре, та спочатку хай помучиться. Аби в нього все так боліло, як у мене нога, аби і його мама так плакала, як моя".

Проте коли мій біль став уже зовсім нестерпним, я врешті-решт вирішив... молитися. Спочатку то було незвично, але вже на третій день мені стало легше. Після молитви я завжди засинав і довго спав. За кілька місяців відчув себе значно краще. За той час я вже прочитав Біблію, навіть кілька разів пішов з мамою до церкви. Там мені також було спокійно та затишно. Я стояв, а нога не боліла. Отдиво! Восени,якраз насвято Покрови, я знову молився. Думка пообіцяти служити Богові все життя прийшла невідомо звідки. "Свята Маріє, Ти ж любиш мене. Коли молюся, мене й нога не болить, якщо одужаю, хочу Тобі та Ісусові все життя служити", — молився я своїми словами, а по обличчю текли сльози. Тоді я мало розумів, чому це сказав. Але... до Різдва моя хвора нога нічим не відрізнялася ніч здорової.

За кілька місяців мама знову повела мене до лікаря, якому я так ревно бажав смерті. Після рентгену та аналізів той довго мовчав. "Що ж, і таке буває. Бачите, ваш син здоровий, але будьте обережні, бо все ще може повернутися, а у вас складне матеріальне становище", — спокійно розмірковував "вгодований кабан". "А дулю тобі з маком, — у думках розмовляв я із цим пихатим чоловіком, — мені тепер не треба лікарів, мене Богородиця вилікувала, а ти ще намучишся за свою байдужість".

Якби я лише знав, як складеться його доля, то навіть тоді, підлітком, ніколи б не побажав йому такого. Але більше зустрічатися з лікарем у мене не було потреби. Далі все закрутилося, ніби в шаленому вирі: постійні відвідини храму, закінчення школи, рішення вступити до духовної семінарії, де навчання пролетіло непомітно, зустріч із Танею, одруження, народження Сашка, смерть мами, висвячення...

І ось я на парафії у храмі Різдва Богородиці в невеличкому райцентрі. Дитяча обіцянка служити Марії та Христу була немарною. Далі клопоти з ремонтами церкви, відкриття недільної школи, допомога людям. Одне слово, будні священика. Про лікаря, чия байдужість ледь не коштувала мені життя, я й не згадував. Але він сам про себе нагадав.

...Два роки тому до храму зайшов змучений сивий чоловік, кремезний, високого зросту. На його обличчі — неймовірна втома від життя. Він мовчки стояв на порозі в порожній церкві. Згодом крок за кроком ступив уперед, а далі впав на коліна та плакав. Проте мовчки, лише сльози потоками лилися. Так повторювалося протягом тижня. Врешті мене зацікавив цей нещасний, бо мені весь час здавалося, начебто я його десь бачив.

"Може, вам потрібна допомога?" — стиха я запитав. "Мені вже нічого не допоможе, — глухим голосом відповів чоловік, — хоча, може, станеться чудо". Десь я чув ці слова! Ще трохи помовчавши, чоловік почав розповідати, що його звати Олег Ярославович, працював він лікарем. Жив, як усі, проте допомагав переважно тим, у кого були гроші. Іншим казав, що, може, станеться чудо, і просив забирати хворих додому. Або помре, або виживе. "І скільки ж тих людей вже через мене цей світ покинули! — зірвався на крик сивий здоровань. - Але й мене Бог покарав. Нема на світі моєї Зіни, немай донечки Лесі. Один удар... машина... аварія... все... А я — живу, бо сталося "чудо", я вижив. На роботу вже не повернувся, більше нічого не хочу, навіщо мені це життя, навіщо?!" Далі чоловік почав задихатися і ледь не впав на кам'яну долівку храму.

А перед моїми очима неначе кіноплівка за мить прокрутила півжиття. Лікарня, кабінет, Олег Ярославович, болить нога, заплакана мама, "а може, станеться чудо...". Це ж він, "мерзенний кабан", якому я бажав смерті. Він тут, і він нещасний. Бути цього не може! Прости, Господи, але в перші хвилини, коли я впізнав лікаря, мені навіть стало... радісно. Він таки дістав своє. Я сказав йому, щоб посидів, а сам підійшов до вівтаря, впав на коліна, почав молитися. Я плакав, як тоді, коли давав обіцянку Богородиці служити Богові. Довго вагався, що ж мені робити. Зрештою, я — священик і мушу простити. Та й коли б не було цього байдужого чоловіка, хіба б я служив тут, хіба мав би чудову дружину та синочка? Хтозна, якою була б моя доля.

Я підійшов до Олега Ярославовича, запропонував посидіти ще в храмі. А згодом, якщо захоче, він може залишитися в церковному будиночку, походити налітургії, а далі — Бог сам дасть відповідь, що йому робити. Несподівано колишній лікар погодився та за кілька днів почав допомагати в храмі. Олег Ярославович виявився добрим організатором , і я вже за місяць не уявляв, як обходився без нього. У його руках робота кипіла, а люди слухалися. Він домовлявся про прибирання церкви, про меблі для недільної школи. І підлогу сам часто мив. Проте було те, що мене гнітило, — я чомусь не міг сказати йому про той випадок, не міг відкрити таємницю, що я — той сам ий хлопчик, з яким сталося чудо.

Врешті наважився. Колиговорив, тремтіли руки, я не впізнаний свого завжди впевненого голосу. Олег Ярославович сидів мовчки, неначе заціпенів. Після нашої розмови пішов. Я думав, що він уже й не повернеться, боявся, аби щось не зробив із собою, але за тиждень він знову стояв на порозі храму. З колишнім лікарем, отим "кабаном", я довго плакав у церкві. Проте обидва ми збагнули щось більше. Я зрозумів, що саме через лікареву байдужість, біль, страждання, мамині молитви, я служу Богові, а Олег Ярославович віднайшов себе, спокутує гріхи, і, можливо, й у його житті станеться чудо.

отець Василь М., Івано-Франківщина

Джерело: "Моя сповідь №1(25) 2014"