Боже, для чого я живу??

Я опинилася у справжньому кублі. Пам'ятаю, як один із бандитів приставив мені до скроні пістолет.

Моїй мамі не можна було народжувати. Коли вона звагітніла, лікарі наполягали на аборті. Вроджена вада серця. Але мама зробила свій вибір: вона ризикнула подавати мені життя.

І я народилася. Здоровим рожевощоким немовлям. Вже саме моє народження було дивом. Чудо від Бога. Але я навіть не здогадувалася, через які випробування доведеться мені пройти, перш ніж я це зрозумію.

Незважаючи на поганий прогноз лікарів, після мого народження мама прожила ще одинадцять років. Однак ці роки були дуже важкими. Через хворобу мама постійно жила в тривожному очікуванні, була в депресії. І зривалася на мені й татові. Крики та сварки в сім'ї — іншого я не знала. Мені ніхто нічого не пояснював, не вчив, не пригортав, не вибачався... Тато намагався підтримувати маму. А що нічого не міг змінити, знайшов розраду в спиртному.

Мама померла в мене на очах, коли мені було 11 років. І якось, проходячи повз причинені двері татової кімнати, я почула, як тітка Марійка, його сестра, каже: "Ти сам її не потягнеш. А я занадто далеко, щоб вами обома опікуватися. Здай її в інтернат, поки не пізно. Так буде краще для вас обох".

"Здай в інтернат!" — це мене, підлітка, вдарило як обухом по голові. Як потім воно відлунювало в моїй голові кожного разу, як тато мені усміхався. Я з чуток знала, що таке інтернат: там багато дітей, яких покинули батьки. Самі-самісінькі, нікому не потрібні... Невже я теж така? Непотрібна? Як я житиму там, сама, без мами, без тата?

Але тато не зміг. Не зміг, бо знав: я єдина надія, що залишилася у нього тепер у житті. Правда, він став пиячити ще більше. Удома постійно були чужі люди, які пили разом з ним. Він намагався бути добрим батьком: відводив мене до школи, годував, одягав. А потім... У тата з'явилася жінка, з якою я не змогла подружитися. Галина. Через кілька років, коли я підросла, я її зненавиділа! "Наталочко, називай Галю мамою", — почула це від тата й оскаженіла. Оцю лицемірку — мамою?! Тоді я думала, що вона вкрала мій головний скарб у житті — мого тата.

Від відчаю, ображена, я почала втікати на вулицю. Усе, що можна спробувати забороненого, що руйнує людину, я там пізнала. І кожного разу від цього мені ставало ще гірше. Мене не раз ґвалтували, били і знущалися. Чотири струси головного мозку, спиртне, наркотики. Я стала зовсім не контрольованою. Мене боялися навіть мої друзі. Ніщо мене не лякало. Батько намагався знайти зі мною спільну мову, але я віддалилася від нього. Щоб не бути під одним дахом з його коханкою, я жила як безпритульна. Як було холодно, спала в під'їздах, а коли тепло — під кущами.

Пригадую, якось йшла парком, дивилася на щасливі закохані парочки, на дітей — і раптом почала душитися сльозами. Мене аж затрясло! Здавалося, весь біль, вся лють, все нерозуміння, яке накопичилося в мені, вирвалося назовні! Я не могла зрозуміти, чому це все зі мною відбувається! Чому я так живу? Невже я найгірша людина на землі? Знову те питання зазвучало в голові: "Навіщо мені таке життя?" Тієї миті вперше до мене прийшла думка про самогубство.

Я намагалася це вчинити. Наковталася таблеток у тому ж парку. Але не вийшло: хтось викликав "швидку", й мене "відкачали". Тоді я, мабуть, уперше в житті подумала: на небі, напевно, є хтось, хто не допустив моєї смерті. Але моє життя не почало змінюватися.

Одного дня я вже й не сподівалася, що зостануся живою. Опинилася серед незнайомців. Пам'ятаю, як один з бандитів приставив мені до скроні пістолет і хотів було вистрелити. Я роздратувала його необережним словом. Відчувала доторк холодного металу і розуміла: він готовий спустити курок. Але в останній момент його спільник вирішив дати мені шанс. Запропонував зіграти в російську рулетку. Мовляв, якщо не помру — нехай відпустить мене. У мене затряслися коліна. І я зробила те, чого сама від себе не очікувала — звернулася до Бога.

Я не знала, як молитися, але від усього серця стала просити Бога про допомогу. Почула сухе "клац!" — і мішком повалилася на землю. Я була жива! Не вірила своїй, удачі: вони відпустили мене, і вранці я приїхала додому.

Батько відчинив двері і сполотнів: я виглядала жахливо. Тиждень не вставала з ліжка. Коли лежала, усе думала: чому я ще жива? Досі дихаю? Я зрозуміла, що життя є щедрим Божим даром, і воно дане кожному з якоюсь метою. Тоді для чого я живу? Яке моє призначення?

Згадала, що бабця, мамина мама, часто молилася перед іконою. Вона й мене вчила, але я тоді не відчувала потреби поговорити з Ним. Я попрохала тата знайти ту ікону. Почекала, поки лишуся наодинці, стала на коліна перед Богом і звернулася до Нього. Я плакала і каялася у всьому, що зробила поганого. Так було не день і не два. Спершу й самій було якось незручно, ніби себе соромилася. Але згодом щось змінилося всередині мене. Я якось зрозуміла, що відтепер у безпеці. І що моє життя має змінитися. А найголовніше — тепер я по-справжньому хочу, щоб моє життя змінилося! Почала читати Біблію, стала ходити до церкви, і коли отець закликав покаятися, вийшла вперед.

Я присвятила своє життя Богу. І Він простив мені. І цілком змінив моє життя. Мене більше не тягнуло робити зло. З Божою допомогою я знайшла добру роботу. Родичі мене не впізнавали, а тато не міг повірити, що я так змінилася.

Тепер ми з ним друзі. Я знайшла спільну мову з мачухою, вона часто запрошує мене в гості, і ми чудово ладнаємо. Я навчилася радіти життю. І все це завдяки Спасителю. Тепер намагаюся допомоги таким, якою сама була колись, — зневіреним, розгубленим людям. Вступила до громадської організації і ділюся з ними всім, чим можу: часом, грошима, досвідом. Бо всі вони просто збилися зі свого шляху. І, як і я колись, потребують любові й миру, які може дати тільки Бог.

Наталя Солод

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"